Розділ 8

8 Яна

Дмитрик, на щастя, одужував. Після заклопотаного дня на роботі мені хотілося гарненько відпочити, але слід було допомогти синові зробити домашні завдання, написати план занять на завтра і зварити пельмені, бо моє диво зажадало на сьогодні саме їх.

Мама десь зникла в своїй половині будинку, а я, перевдягнувшись у домашній спортивний костюм, з усмішкою згадавши ситуацію зі спідницею, дала синові читати казку, яку він мав мені переказати, а сама сіла за папери. Майже закінчувала, коли в двері постукали.

— Хто там, мамо? В нас гості? — підстрибнув на стільчику хлопчик, що, здається, лише й зрадів. Він і так сьогодні крутився, тягнувся за цукерками, грався скатертиною, щось собі мугикав... загалом робив усе, що завгодно, аби лише не читати. Тепер же можна було й не просити сконцентруватися його на книзі.

— Зараз дізнаюся, а ти продовжуй читати, — впевнено мовила я і піднялася на ноги. Кого ще принесло в таку пору? Звісно, це ще не пізній вечір, але й не день уже. Надворі сутеніло.

Колись я боялася такої пори, але тепер боятися не можна. Я ж уже не юна дівчинка, а мама майбутнього чоловіка, тож геть страхи.

Стукіт посилився, а я увімкнула світло на ганку і визирнула у вікно.

— Хто там? — не одразу впізнала свого гостя.

— Це я, Мирослав, — почувся знайомий голос нового колеги. Оце цікаво... Швидко відчинивши двері, я здивовано глянула на чоловіка і вигнула брову знаком запитання, помітивши в його руках пакунок.

— Це ви мені спідницю принесли? Та не варто було, — пожартувала.

— Дещо краще! Мандаринки! — він знову сонячно всміхнувся. Так, що в моєму серці щось прокинулося, заворохнулося, якийсь теплий клубочок сонця, але я миттю приспала всі ці дурниці назад. Ще чого мені бракувало! — Для вас і вашого сина.

— Мамо, хто прийшов? — з вітальні показалася голова Дмитрика, а за мить і він весь опинився в коридорі.

— Я сказала тобі продовжувати читати, — суворо повернулася до хлопчика.

— Я дочитав, — впевнено мовив він.

— А це і є Дімка? — усміхнено озвався Мирослав. — Ну, привіт.

— Добрий вечір, — сором'язливо мовив той.

— Хутко в кімнату! Тут холодно, — знову втрутилася я. — Мирославе Ярославовичу, в вас щось сталося?

— Я виявив, що в мене немає каструлі і мені ні на чому приготувати вечерю, а вже пізно для шопінгу, — поскаржився бідолаха. Ага, а я взяла й повірила. Швидше просто сам ніколи не готував і не знає, що й до чого.

— То позичити вам каструлю? 

В погляді колеги з'явилися нотки занепокоєння.

— Буду вдячний, а проте, можливо, ми могли б приготувати вечерю разом, щоб я не брав у вас річ. Вона ж може вам знадобитися.

На мить, я задумалася. Чи варто знову впускати його в свій дім? Це молодий симпатичний чоловік. По селі поповзуть чутки, якщо хтось побачить. А ще й якщо дізнається Сергій... А втім, хай пліткують. Чи є мені до того справа? Підлаштовуватися під чиюсь думку не в моїх принципах. Мені ж потрібно налагодити з новеньким контакт, щоб він не підставив мене перед комісією. І додатково це непогана нагода дізнатися, чому міський мажор раптом забажав працювати в селищі.

— Ми сьогодні пельмені планували ліпити. Якщо вам це підходить, тоді прошу.

Я широко відчинила двері оселі перед чоловіком. Той осяявся усмішкою.

— Обожнюю пельмені! — радо мовив він, вручив мені пакет з мандаринами і став роззуватися.

— Ходімо на кухню, — я провела його коридором і вказала рукою на потрібні двері. — Проходьте, а я покличу сина. Без нагляду він все одно не читатиме.

Схоже, допишу план пізніше. Після вечері.

— Дмитрику, ходи сюди, — гукнула я і увійшла на кухню. Мирослав сидів на диванчику, але коли ми увійшли він встав на ноги.

— Синочку, познайомся, це Мирослав Ярославович, твій майбутній вчитель математики, — усміхнено мовила я. Чоловік присів біля малечі і простягнув йому руку.

— Приємно познайомитися, Дімчику.

Син потиснув руку вчителю і прийняв мандаринку з його рук.

— Дякую, — сором'язливо мовив він.

— Так, а тепер я буду місити тісто, а ти розповісиш Мирославу Ярославовичу ту казку, яку ти щойно прочитав, — скерувала я і взялася до роботи. Дмитрик спершу несміливо, а тоді все бурхливіше став розповідати історію, а математик вдавав, ніби йому дуже цікаво і часом задавав уточнюючі питання, що було дуже мило. Водночас не могла не помітити, що він зацікавлено розглядається. А ще більш зацікавлено розглядає мене.

— Так, тісто готове, а тепер будемо ліпити пельмені, — давши кожному по ложці та підсунувши їм тарілку з готовою начинкою, я взяла до рук качалку і стала розкачувати кружечки.

— Миросрав Ярович, а ви вмієте ліпити пельмені? — враз спитав зацікавлений гостем Дмитрик. Малий не зрозумів, як спаскудив ім'я вчителя. Я ж на мить завмерла, не знаючи, чи то насварити дитя і виправити, чи то просто розсміятися. Миросрав же тим часом вдав, ніби все так, як слід.

— Ти мене навчиш? — ласкаво спитав він, глянувши на мене.

— Це дуже легко, я вам зараз покажу! — вигукнув син і поспішив провести майстер-клас.

— Який ти молодець! Це мама тебе навчила? — спитав вчитель.

— Ага, мама, — кивнув Дмитрик. — А чому вас мама не навчила цьому?

— Не знаю, — знизав плечима чоловік і заліпив добрячу пельменяку. Так і працювали.

— Мросрав Яросравович, а ви тепер завжди будете ліпити з нами пельмені? Мені сподобалося! З вами веселіше, ніж з бабцею, — випалив малий. Не чекала такого повороту. Колега миттю глянув на мене, а я, здавалося, побуряковіла. Завжди знала, що хлопчику не вистачатиме тата, але не думала, що почую про це від нього так швидко. Раніше він якось не казав чогось подібного.

— Дмитрику, правильно казати "Ми-ро-слав Я-ро-сла-во-вич", — по складах простягнула я, аби змінити тему.

— Ми-ро-ссрав, — намагався повторити той.

— Ні, "слав" треба казати.

— Можна просто Миря, — солодко-солодко всміхнувся чоловік.