Розділ 7

7 Яна

Що ж, сьогодні було весело. Варто лише згадати те, як Мирослав, який дрімав під час дебатів між учителями, погодився готувати шкільну виставу, а тоді сам цього злякався, як настрій одразу повертався і хотілося сміятися. Я просто не могла заперечити, якщо колега проявляє такий інтерес до організації новорічного свята. Проте й покластися на нього аж ніяк не могла. Дам йому в пару Альбіну Петрівну. Це молода жінка з багатої уявою, думаю, вона точно проконтролює починання нашого молодого режисера, щоб ми не зганьбилися.

І, до слова, з цим не варто затягувати. Як би там не було, дітям вже час вчити ролі. Буде чудово, якщо приїзд комісії співпаде з новорічним святом. Вразимо самодільністю і замилимо очі на якісь недоліки, яких вони як не знайдуть, то придумають.

Покинувши учительську, впевнено покрокувала на другий поверх, де зараз, по ідеї, була Альбіна. Вона мала два уроки підряд в випускників, тому й не спускалася на велику перерву до нас. Певно, писала плани.

Як я й думала, дівчина знайшлася в класі. Як завжди, одягнена стильно і модно, вона видавалася ідеалом вчительки іноземної мови, ніби справді приїхала до нас з аристократичної Англії. Дітей в класі не було, тому я пройшла до колеги і вимогливо окинула поглядом дошку, списану крейдою.

— Яно Дмитрівно, щось сталося? — відірвавши очі від листів паперу, жінка глянула на мене крізь окуляри в тонкій чорній оправі. Ніколи не знала, чи справді в неї поганий зір, чи вона їх носить заради краси, бо це був винятковий випадок, коли з окулярами людина здавалася красивішою, ніж без них.

— Хотіла попередити, що вам, Альбіно Петрівно, випала чудова нагода організувати для діток новорічне свято. Та-дам! Як вам мій сюрприз? 

Альбіна нахмурилася і картинно підтиснула губки, що дало мені зрозуміти, що вона страшенно незадоволена. А що я можу зробити? 

— А Тамара Сергіївна чим знову таким важливим зайнята? — обурилася вона. — Здається, саме вона в нас на пів ставки педагог-організатор, але щойно доходить до якогось свята, завжди шукає, на кого б звалити свої обов'язки.

Що ж, так завжди й було насправді. Але Тамара Сергіївна ще мене вчила. Якось не могла я їй відмовити. Та й інші колеги теж, хоч за спиною часто обурювалися. Та хто з нас врешті ідеальний?

— Цього року Тамара Сергіївна передала свої обов'язки молодому поколінню, — всміхнулася я.

— Я уособлюю все молоде покоління? Яно Дмитрівно, в мене багато роботи, ви ж знаєте. Ще й це. Мені ж не розірватися.

— Взагалі-то все молоде покоління уособлює наш новенький, Мирослав Ярославович. А вас я прошу йому допомогти. Прослідкувати, щоб ми не зганьбилися перед комісією. 

Альбіна встала на ноги і, трохи схилившись до мене, спитала: 

— Ви правду кажете? Я буду в команді з Мирославом?

— А я схожа на жартівницю? — мені часом набридало панькатися з колегами, але така вже моя робота. Молодій директорці завжди непросто. Кожен хоче тобі заперечити і понервувати.

— Ну, якщо така справа, то я з радістю допоможу, — прощебетала вчителька. Колишнього незадоволення не було й сліду. От же, вертихвістка. Втім, зараз це мені було лише на руку.

— Працюйте, — кивнула я. — Сценарії є в Тамари Сергіївної, але краще придумайте щось сучасніше і веселе.

Що ж, з цим все ок, тож час переходити до іншої справи.

— Яно Дмитрівно, зачекайте, я вас всюди шукаю, — почувся схвильований голос Олени Павлівни, вчительки хімії. Жінка бігла коридором до мене, випереджуючи дітей, що ганяли на перерві. 

— Що сталося? — я зробила кілька кроків назустріч і зловила колегу за руку, мимовільно намагаючись підтримати, бо з нею явно щось було не так.

— Яно Дмитрівно, в мене ще зараз мав бути урок у п'ятикласників, але мені терміново треба додому. Малий, здається, руку зламав. На санках полетів. Сусідка зателефонувала, а чоловік у відрядженні, ви ж знаєте, — на одному подиху видала вона.

— Йди, нема проблем. Потім лише набери мене, скажи, чи все добре, — я зітхнула. Олена була моєю єдиною наче б то подругою серед колег. Втім, їй я теж не стала б відкривати своїх таємниць.

— Дуже дякую, — вигукнула вона і побігла коридором. Саме тепер пролунав дзвінок, а я направилася до п'ятиклашок. Якщо хімії в них вже не буде, проведу зараз історію і вони зможуть бути на сьогодні вільними.

До речі, в них же перед цим була математика. Цікаво почути думку діток про нового вчителя.

Взявши в учительській журнал і плани, я впевнено відправилася до класу. 

Малюки щось жваво обговорювали, але щойно я відчинила двері, слухняно затихли, встали і привіталися.

— Доброго дня, мої хороші. Олена Павлівна сьогодні не зможе провести урок, тому діставайте підручник і зошит з історії. А хто скаже, що в нас було задане на домашню роботу? — я всміхнулася і впевнено сіла на крісло, не надавши увагу зляканим очам діток. А вже коли сіла, тоді й зрозуміла, що щось не так. Піднестися я вже не змогла. Хіба що піднесла б стілець разом із спідницею. Клей вчепився до тканини миттєво. 

Піднесла суворий погляд на дітлахів. Вони завмерли.

— Яно Дмитрівно, ми не хотіли, — злякано пискнув головний витівник класу.

— Ми не навмисно...

— Це ми для Олени Павлівни, — в два голоси вигукнули його дружки.

— Вона всьому класу двійки ставить...

— І свариться дуже...

— А я казала, що не треба! Це все ви!

— Замовкни, Олійник!

— Це все вони, Яно Дмитрівно!

Нерви почали здавати. Вся ця ситуація якось дуже сколихнула мій спокій і віру в краще.

— Тиша в класі! — вигукнула я, намагаючись перекричати дзвінкі злякані голосочки. — По-перше, вас абсолютно не виправдовує те, що ви таке накоїли заради Олени Павлівни! По-друге, здавати одне одного не гарно. По-третє, ніхто з нас не поїде на зимову екскурсію. Буде вам покарання, щоб наступного разу думали, перш ніж таке витворяти. А зараз відчиняйте підручник на сторінці сто дев'яносто два, розкривайте зошит і пишіть число, класна робота. Почнемо наш урок.