Розділ 6

6 Яна

Дмитрику на вечір справді стало гірше, тож на мене чекала безсонна ніч біля ліжка синочка. Він нудився, то хотів спати, то плакав, що голова боліла, а я, забувши про все на світі, самовіддано сиділа на стільчику поруч, міряла температуру, вмовляла поїсти і прикладала до гарячого чола компреси з оцету. Під ранок малеча заснула, а я теж, схилившись на ліжко біля нього задрімала. Прокинулася від того, що Дмитрик грався моїм волоссям, що розсипалося по ковдрі. 

— Чому ти вже не спиш? Як ти? — тихо спитала я, на автопілоті міряючи температуру.

— Трохи краще, мамусю. Голівка вже не болить, — прощебетало моє диво. Підняла погляд на годинник. А бодай би тобі! Вже восьма ранку! Оце то я заснула! І де будильник? Мабуть, забула покласти. Прокляття.

— Зараз мама приготує тобі сніданок, — всміхнулася я і побігла на кухню, щоб на скору руку зварганити кашку.

— Збирайся на роботу краще. Я вже зварила супчик, — в апортаментах вже поралася мама.

— Ти найкраща, — прощебетала я і поцілувала неньку в щоку. Сама ж поспішила збиратися, а коли суп у тапілочці простиг, нагодувала дитя. Снідати він хотів виключно зі мною.

Вхопивши сумку, вже на ходу нафарбувалася і побігла в школу. Запізнювалася, як і почувалася, просто катастрофічно.

Коли пробігала повз хату мого нового колеги, той саме виходив з хвіртки. Помітивши мене, весело мені всміхнувся.

— Добрий ранок, Яно Дмитрівно.

— Добрий, — кивнула я.

— Здається, ми з вами запізнюємося, — оцінивши мій біг, промовив він.

— Ну, запізнюєтеся ви. В перший же день. Керівництво ніколи не запізнюється, це інші приходять раніше.

— Може тоді скоротити відстань і подолати її на авто? Сідайте, — Мирослав галантно відчинив переді мною дверцята, а я протестувати й не збиралася. Якщо є змога під'їхати, чому б ні?

Так, авто в хлопця було таки чудовим і дуже дорогим. В салоні мені навіть більше сподобалося, як зовні. А тому одразу виникло питання, яке я не посоромилася задати:

— Я перепрошую, але як так сталося, що ви прийшли працювати в село? Впевнена, з вашими можливостями ви б і в місті знайшли роботу. Та й, зважаючи на те, що ви досі не працювали... Чому село? Екстриму захотілося?

Мирославу не дуже сподобалося моє питання. Якісь дивні емоції торкнулися його обличчя. Але я завжди була людиною прямою і ходити околясами не збиралася.

— Так дивно... Я думав, хоч тут мої гроші дадуть мені спокій. Ви, як і всі інші, оцінюєте мене лише за гаманець. Так, я був не дуже відповідальним. Але ці всі клуби і жінки, що вішаються на шию, не встигнувши познайомитися... Це все так втомило мене. Я хотів щирості, простоти. Почати з початку і побачити, чого я вартий без грошей...  — говорив, майстерно зітхаючи і кидаючи на мене такі погляди, що якби я була в університеті, неодмінно купилася б і закохалася б. Але я вже давно не довірлива студентка.

Багато бачила в житті, не сперечаюся. Але мажор, який взявся за голову з власної волі, — вид, який не існує в природі. Треба поспостерігати... А поки вдам, що повірила.

До школи ми приїхали за кілька хвилин, тож розмовам настав край. Впевнено увійшовши в свої володіння, я найперше поспішила в свій кабінет, щоб залишити там пальто. Сьогодні була одягнена в бузкову сукню з v-подібним вирізом, рукавами до ліктя і широкою спідницею, довжиною нижче коліна. Тканина плаття була м'якою і теплою, тому я дуже любила його носити взимку.

Мирослав зайшов зі мною в кабінет, бо мав підписати папери про те, що отримав цю роботу. Однак, замість паперів він зацікавився мною.

— Яно Дмитрівно, ви розкішно виглядаєте. Випускниці, певно, вам заздрять.

— Чого ж? — усміхнулася я.

— Як же? Адже на їх випускному балу, першою красунею все одно будете ви, а не вони, — ич, як гарно щебече. — Ви раптом ніколи не були моделлю?

— Що ви, я не претендую на заслуги за зовнішністю. А якби я витрачала час на модельний бізнес, то не стояла б тут у ролі директора. Прошу вас, поставте свій автограф і підемо в учительську. Представлю вас колегам і вашому класу.

Мирослав черкнув підпис і ми вирушили коридорами шкоди до вже знайомої колезі зали.

Майже всі наші вчителя вже були в зборі. Не вистачало лише тих, в кого уроки пізніше, або й в кого їх сьогодні зовсім нема.

— День добрий, колеги, — ще з порогу впевнено почала я. — Попрошу вашої уваги. Знайомтеся. Це Паламар Мирослав Ярославович, наш новий вчитель математики. Прошу вас допомогти колезі якнайшвидше і головне до комісії цілком адаптуватися. Допомагайте і наставляйте його на цьому нелегкому шляху. І покажіть його робочий стіл...

Віра Павлівна, ще зовсім молоденька вчителька молодших класів, дуже здивовано вглядалася в риси обличчя Мирослава, ніби згадувала щось, а тоді поспішила дістати телефон і щось в ньому шукати.

Антоніна Сергіївна, завуч, показала місце, де чоловік тепер працюватиме.

Коли ж зі знайомством було завершено, ми вручили йому розклад його уроків, і я покликала вчителя на другий поверх, де знаходився клас, що тепер буде під його опікою.

В них саме мав бути урок математики.

— А це навчальний план, — дорогою вручила йому товстеньку книжечку. —Виникнуть питання, кажіть.  Але маю попередити, до нас скоро приїде комісія з Франківська. Вони перевірятимуть і школу, і викладачів, і знання дітей. Якщо раптом їм щось не сподобається, я втрачу роботу, а школа — гроші на ремонт. Вас взяли сюди без досвіду лише тому, що я молодий директор, а в районі вирішили, що з мене можна мотузки вити. Я маю наміри розчарувати їх в подальшому, проте поки потрібно трохи погоджуватися з ними. Однак, якщо мене проженуть, новий директор автоматично вижене і вас. Тож бажаю вам успіхів. Адже тепер ви розумієте, що ми з вами в одному човні. А тепер йдіть і вчіть дітей.

Поки Мирослав не встигнув щось сказати, я впевнено відчинила двері класу і увійшла всередину. Діти поспішно піднялися і хором привіталися.