Розділ 5

5 Яна

Що ж, хлопець красивий, але трохи нахабний. Він нагадав мені інститутські роки. Пам'ятаю, я познайомилася на другому курсі з Василем. На рік старший красень, легко вкрав моє наївне довірливе сердечко. Він був галантним і трохи хамовитим, але я вірила, що серце в нього добре. Завжди захищав слабших, жив за принципами і мав власні на все погляди. Хоч абсолютно не хотів вчитися і частенько любив забухати, він був другом, на якого можна покластися. Щоправда, на жаль лише другом.
Я розуміла, що між нами нічого не могло бути. Я занадто напружена і правильна для такого, як він. Василько просто не зміг би закохатися в таку. Я сприймала це нормально. Врешті навчання і кар'єра були для мене важливішими, та й після смерті тата я боялася прив'язуватися до людей. Тоді він так і не дізнався про мої почуття.
А скоро зустрівся батько Дмитрика і я вирішила, що краще бути з тим, хто кохає тебе, аніж з тим, кого ти. З моїм колишнім я мала шанс побудувати гармонійні стосунки. Однак, це теж були лише мої думки. Насправді ж я занадто переймалася кар'єрою, а він навпаки бажав би мене бачити домогосподаркою в халаті. Ну, вибачте.
Але після стількох років... Коли я спілкувалася з Мирославом, в моє серце постукало щось знайоме... приємний неспокій... Немов би я ще дівчинка на другому курсі. Дивні відчуття.
Питала себе, а що було б, якби тоді зізналася Василеві? Чи мають такі різні люди право на кохання? Чи могли б ми вжитися? Чи захотів би він? Навряд... А може й ні... Тепер вже я цього ніколи не дізнаюся. Якщо чесно, я навіть прізвища його не пам'ятаю і не знаю, де він, як живе...
Та це все пусте. Дурниці... Тепер я — та, хто є. Василь дуже давно зник з мого життя. А Мирослав — всього лише людина, яка нагадала мені про друга. Ось так. Все по поличках. Чудово.
Потрусивши головою й позбувшись настирних думок, я поспішила додому. В мене там дитина хворіє, а я фігнею страждаю. Ну, чесне слово. Годі ностальгувати, Яно. Ти цілком задоволена своїм життям. Отак.
Але дійти додому настільки ж швидко, як і планувалося, я не змогла. Знову мені трапився новий вчитель.
Як виявилося, староста вирішив поселити його в пусту хату своєї тітки на моїй же вулиці. Ось так несподіванка. Ніби на все село більше будинку нема. А втім, може це й на краще.
— Що, Мирославе Ярославовичу, заселяєтеся? — дзвінко спитала я, наблизившись до хвіртки. Наразі новий колега стояв у себе на подвір'ї, поки староста активно проводив йому екскурсію. А що там її проводити? Он хлів, он клуня, он хата, он літня кухня, а ще погріб є. Одне подвір'ячко, п'ять споруд по колу. От і вся екскурсія.
— Та так, знайомлюся з місцевим... колоритом, — він ледве зміг дібрати слово. Бачила, що чоловік страшенно вражений побаченим і навіть розгублений. Ну, це так. Міській людині важко звикнути до сільського життя.
— І як колорит? — я всміхнулася і повернулася до старости. — Доброго дня, Іване Петровичу.
— Доброго, Яночко Дмитрівно, — відповів дядько. Відколи я директорка, зве мене по батькові, а досі я була для нього, як дитина. Колись він товаришував з моїм татом, тому фактично я росла на його очах. — Як життя молоде?
— Не нудно, — відповіла я.
— Це так мило, що ви прийшли. Ось він — справжній керівник, що дбає про своїх колег. Завітаєте? На новосілля, — втрутився у розмову Мирослав, знову засяявши сліпучою усмішкою.
— Ну, новосілля справляти ще рано. Вам потрібно буде добряче попрацювати. Павутину обмести, в грубці розпалити, порохи повитирати. Будинок цей чудовий, але довго пусткою стояв. Так що перед святом, ще суботник треба.
— Яночко, а мені бігти треба. Ви розкажете нашому новому односельцю що й до чого? — віддавши ключі чоловіку, староста поплескав мене по плечі і поспішив у далечінь вулицею. Мирослав же моїми словами був збентежений.
— А де ж мені жити? Поки... тут це все робитиметься?
— Та нічого, ви за вечір впораєтеся. Нічого страшного там нема, — тепер весело всміхалася я. — Слід було ще Олесю вам сюди відрядити, чи що?
— О, якщо можна, був би вдячний, — майже зрадів він.
— Я жартую, — обламала його. — Бідна дівчина весь день в школі пилюку витирає. Їй не платитимуть за домашнє прибирання вчителю. Та заспокойтеся, я вам зараз все поясню. Відчиняйте двері...
Мирослав кивнув і рушив до дверей, дзенькаючи ключами.
— А для чого тут стільки будинків? Це вже тут сусіди живуть в тій халупі? — він кивнув на сарай.
— Ні, якби ви тримали корову, козу чи там свиню, то вони б жили в тих розкішних апартаментах. Але, гадаю, вам то не потрібно. Від шкільних справ буде відволікати господарка. Краще в будинку порядок наведіть, — порекомендувала я, на мить уявивши мажора, який прибирає біля свині. Мати моя, ото сміху було б. Картина була такою живою, що я врешті засміялася. Саме в цю мить Мирослав відчинив двері і заглянув всередину. Певно, він очікував на щось краще.
— Нічого смішного. Це, певно, жарт такий? Хіба тут можна жити? — вигукнув він лише від вигляду сіней. Мені навіть шкода його стало.
— Якщо прибрати, все стане набагато краще. Заходьте всередину, сміливіше.
Ми увійшли в будинок, що складався з двох кімнат: спальні і зали, які розмежовував коридорчик, в селі іменований сіньми. Так, старенька хатинка. В більшості в селі вже нові, розкішні будинки з усіма зручностями, а тут кому було робити ті ремонти? Бабка жила, поки не вмерла. А хата стояла пусткою.
Втім, меблі тут на перший час були і цілком пристойні. Авжеж, старенькі, але ще цілі. На літній кухні стояла газова плита, підключена до балона, а в тумбочці містився посуд.
Туалет був у вигляді маленької кабінки на вулиці, а криниця знаходилася навпроти через вулицю. Зловила себе на думці, що я активно по-господарськи ходжу по подвір'ї і спорудах, а Мирослав навіть лаятися матюками припинив і просто ходив вслід за мною. Оце шок в людини. Може його до місцевого мольфара завести, чи що? Він, кажуть, не лише майбутнє може побачити, але й втрачений розум повернути.
— Ну, цілком досить, — зробила я висновок і знайшла в кутку віник, а потім, мов у лицарських фільмах, простягнула руку до вчителя і обережно торкнулася віником його плеча: — Урочисто нарікаю тебе, Мирославе з Франківська, лицарем ордена віника. Хай шлях твій буде легким і чистим!
Поки прифігівший вчитель дивився на мене, мов вперше бачив, я дзвінко розсміялася. Врешті він теж не витримав і засміявся.
— А ви жартівниця, Яно Дмитрівно.
— Ну, ви працюйте, а я й так затрималася. Мені додому час. Гарного вечора, — я всміхнулася і поспішила до хвіртки, але Мирослав зупинив мене. Оббіг і став у проході, а потім ніжно взяв мою руку в свою.
— Яно Дмитрівно, я вас прошу, не залишайте мене тут самого. Це якийсь кошмар. Це доісторична халупка. Якесь Середньовіччя. Як людина, що заблукала в лісі, прошу вас стати моїм провідником.
— Та нічого страшного немає. Там дрова в клуні. Беріть дрова, накладайте в грубку, розпаліть, а тоді треба... — але при слові "грубка" вчитель вже ошелешено округлив очі. Все ясно.
— Ой, що мені з вами робити? — зітхнула я. — Добре, йдемо зі мною. Пообідаєте в мене, я дам вам картоплі трохи і буряків, там моркви якоїсь, щоб з голоду не вмерли. Перевдягнуся і прийдемо знову сюди, покажу, як палити в грубі і як прибирати. Один раз. Надалі самі. Згода?
— Ви ж моя рятівниця, — радісно виголосив він і палко приклався вустами до моєї руки. Знову ці дивні відчуття. Буквально витягнула свою кисть з його пальців.
— Це не обов'язково. Перед вами ваш безпосередній керівник, не забувайте. Сьогодні я допоможу вам, а колись при нагоді ви мені віддячите в школі.
— Можу й в школі віддячити. Можу й вдома. Як побажаєте, — білозубо прощебетав він. Я кивнула і вийшла, наздогнавши себе на думці, що вкрай двозначно прозвучали його слова.
— Я тут близько живу. Далеко не слід буде йти, — всміхнулася я і впевнено рушила вперед.
У нас був новий паркан з коричневого металопластику з кованою дрібненькими кривульками хвірткою. Відчинивши її, провела на просторе подвір'я Мирослава. Він присвистнув, оглянувши великий будинок з білої цегли. Пластикові вікна й броньовані двері виглядали сучасно. На території стояла бесідка, яку зробив ще мій тато для мене. Загалом це будинок батьків, але тепер тут жила я з мамою і Дмитриком. Щоправда, в мами є власний вихід і ми з нею часом можемо навіть не зустрічатися тут. Але коли потрібно посидіти з внуком, вона поруч.
— Як у вас тут на контрасті. Будинок ляля, — прокоментував Мирослав.
— Дякую, — я всміхнулася і провела його всередину. — Двері праворуч.
Мирослав увійшов у вітальню, обладнану доволі дорого й зі смаком, і знову присвистнув.
— А можна мені такий будинок винаймати?
— Ні, звісно, — всміхнулася я. — Можна лише обраним.
— То я обраний. Я обранець, — уточнив він.
— Отже, ні. Почекайте, я принесу вам щось попоїсти.
Я вийшла з кімнати і повернулася з тацею через кілька хвилин. Мирослав у той час розглядав фото Дмитрика, яке взяв з полиці з книгами.
— Мій синочок, — пояснила я. — Ви обідайте, а я маю піти до нього. Він захворів. Як переконаюся, що все добре, допоможу вам з грубкою.
— Ваш чоловік не буде проти? — теж цікаве запитання. Я всміхнулася.
— Авжеж, ні. Це суто шкільні питання.