Розділ 4

4 Яна

Вирішила, що коли я вже з усім впоралася, то можу не повертатися до школи і побути трохи з синочком, тим паче в нього температура знову підвищилася.

— Яночко, ти так рано? — здивувалася мама, коли я увійшла в кімнату.

— Мама прийшла! — прощебетало моє чудо і вже хотіло бігти до мене, але наша бабуся його зупинила. І це вірно, бо я знадвору і ще холодна. Зараз обігріюся біля грубки і тоді зможу обійняти свою малечу.

— Як ти, синочку? Як наша температурка? — кволо всміхнулася я, поспішно скидаючи жакет і таки наблизилася до маленького, подаючи йому його улюблені зефірки.

— Глянь, що мама тобі принесла...

— Дякую, матусю, — всміхнувся синочок і міцно-міцно притулився до мене, а я поцілувала його чоло. Гаряче, але ніби трохи холодніше, ніж було зранку. Взявши термометр, поклала його хлопчику під ручку і просила тримати. Благо, з таким проблем не було. Він і сироп любив пити, і від термометру не тікав.

— Мамо, а ти вже будеш зі мною? — оченята заглядали в саму душу.

— Буду з тобою, мій хороший, — всміхнулася я.

Однак, не минуло й двадцяти хвилин, як мені зателефонувала Олеся.

— Слухаю, — зітхнула я. Точно вже щось сталося.

— Яно Дмитрівно, тут комісія приїхала з Франківська, — її голос тремтів від хвилювання. Комісія завжди і всіх лякає. І хоч я не з лякливих, зараз просто таки ошелешено завмерла.

— Як комісія? Бути цього не може! — я ж лише годину тому бронювала для них номери в готелі, а тут враз приїхали.

— Кажу, що є, Яно Дмитрівно. Де ви є? Приходьте швидше, бо ми не знаємо, що робити.

— Чаю запропонуйте, я зараз прийду.

Прокляття! Тисячу разів прокляття!

— Що таке, Яночко? — мама одразу побачила, що щось сталося. Я ж поцілувала синочка і важко зітхнула. Глянула на градусник. 37,2. Ну, це ще нічого. Таки допомогла таблетка.

— Мушу йти на роботу. Там без мене знову ніяк. Дмитрику, побудь з бабусею, а я скоро прийду, — зітхнувши, промовила я і встала з ліжка. Знову вдягнувшись і поправивши макіяж та зачіску, я поспішила в школу, питаючи себе, як таке може бути, щоб комісія приїхала отак, незаплановано. Може забули попередити? Дідько їх знає.

Коли я прийшла, дзвінок саме кликав дітей на уроки. А наш гість чекав на мене в учительській. Вже не знаю, про що з ним розмовляли мої колеги, бо коли я увійшла, вони брали теки і йшли до дітей.

— А ось і наша Яна Дмитрівна, — прощебетала Олеся, побачивши мене в дверях кабінету. Та сама комісія в особі одного доволі симпатичного, але аж ніяк не схожого на члена міністерства молодого чоловіка, вальяжно розкинулася на моєму кріслі за моїм столом. Закинувши ногу на ногу, він сьорбав чай і зацікавлено розглядав моє з сином фото. Неочікуване нахабство. Я навіть розгубилася. Ця комісія більше скидалася на рекет. Слова технічки звернули на мене його увагу і він білозубо мені всміхнувся і дуже неохоче все ж встав, коли я підійшла до самого столу.

— Доброго дня, — чітко промовила я. — З ким маю за честь розмовляти?

Я карбувала кожне слово, а в душі починала злитися. Яка ще комісія? Він, хоч і вдягнений у дорогі модні шмотки, та все ж так схожий на тих, хто мають нас перевіряти, як я на Папу Римського.

— Доброго, — кивнув він. — Паламар Мирослав Ярославович. Вас мали попередити щодо мене.

Цікава заява.

— Хто і про що мав попередити? Уявлення не маю, про що мова, — відрубала я, дивлячись чітко і прямо.

— Як? — здивувався він і трохи розгубився. — Це село Святкове? Вас звати Яна Дмитрівна?

— Все вірно, — кивнула я.

— Ну то вітаю, ви виграли джек-пот. Я — ваш новий учитель математики. У вас же було вакантне місце, — заявив він і знову всміхнувся і всівся знову в моє крісло. Посмішка у нього була така, що будь я молодшою вже б розтікалась калюжею біля його ніг. Але я була тим, ким була і мені всміхатися навзаєм не хотілося.

— Будь ласка, джек-пот, звільніть моє місце. Чи ви одразу на директора мітите? — промовила я.

— О, це ваше? М'якеньке таке, - сильні довгі пальці погладили підлокітники. - Мені теж в кабінет таке поставте. Прошу, — чи то закосив під дурника, чи є дурником. Але з мого місця встав. І звідки я цього типа знаю? Я точно десь його бачила.

— Дякую, — зітхнула я і сіла на крісло. Олеся забрала чашку від чаю і зацікавлено завмерла над душею. Довелося все ж зробити їй зауваження. — В тебе роботи немає?

— Вибачте, — зітхнула вона і вийшла з учительської. На диво, зараз усі вчителі були або на уроках, або дідько знає, де їх носило, бо ми залишилися удвох.

— У вас є документи, які потрібні при прийнятті на роботу? Паспорт, документ про освіту, трудова книжка...

— Прошу, — мовив він і подав мені чорну теку, знову всміхнувшись. Я стала розглядати папери, а Мирослав, чи як там його, знову розкинувся на стільці навпроти мене.

— Тут не всі документи. Немає жодних відомостей про попередню роботу. Де ваша трудова книжка?

— О, а її нема, — яскраво всміхнувся він. - Але це ж не мої проблеми, так? - спитав і підморгнув мені блакитним, як скельце оком. Лінзи чи що?

— Ви раніше ніде не працювали? — мене охопив шок. Кого до мене направили?

— Нєа, — мовив він. — Але тепер я переоцінив своє життя і вирішив бути корисним суспільству.

— Ага, я так і зрозуміла.

Це просто жах.

Поспішно взяла телефон і набрала номер управлінців в районі. Ну, зараз я їм зроблю!

— Доброго дня. Слухаю вас, — пролунало з тієї сторони слухавки.

— Чому мене не повідомили про те, що нам направили вчителя з математики на вакантне місце? — мій голос дзвенів, мов метал.

— А що вас не влаштовує? Є вакантне місце, тепер є людина, — відповів звідти пофігістичний голос. Та вони знущаються всі?

— Людина без досвіду роботи! — зиркнувши на Мирослава, мовила я. Навіть не думала кудись виходити, навмисно розмовляла при ньому.

— Яно Дмитрівно, якщо так скажуть всі керівники, то він ніколи й не отримає роботи, — вони мене ще вчити вирішили.