Розділ 3

3 Мирослав

Сніжило. Замість осінніх дощів прийшла упевнена зима. Я їхав не надто гарно розчищеною дорогою до селища в якому буду відпочивати, ну тобто звісно працювати, і мимо волі милувався краєвидами. Все таке біле, пухнасте, передноворічне.

Я вже уявив себе в готелі, з глінтвейном після прогулянки між гір. Тепло і красиво.

Але потім спустився з небес на землю. Батько оплачувати номер в готелі відмовився. Сказав, що сільська рада виділяє молодому вчителю хату, тому мені немає чого перейматись про те де я буду жити.

Звісно доведеться самому готувати їжу. Але з іншого боку - власна хата навіть краще, ніж номер. Адже я там сам собі господар.

З усього що я напланував - батько погодився тільки на те, що вчителювати я буду в Карпатах. Але як він потім повідомив, то була навіть не його заслуга. Просто знайомі з обласного управління освіти знайшли єдину школу не укомплектовану повністю, і готову прийняти вчителя без досвіду роботи.

Я слабко уявляв що я буду робити в школі. Моя практика відбулась понад п'ять років тому, і власне вона почалась і закінчилась в перший же день. Звіт про практику написала наша відмінниця курсу Катя, з якою я тоді мутив.

На більшості занять мене у в універі не було, бо я або спав, або гуляв.

Але я вирішив не перейматись такими дрібницями, як робота. Хай про це болить голова у мого нового керівника. Скоро Новий рік, я їду відпочивати, отримувати задоволення і релакс.

Навігатор показав, що я заїхав у Святкове. Я роззирнувся навколо - якісь хати, з димарів в'ється димок, людей не видно. Хм. А де всі? Чомусь у мене було уявлення що в селі всі постійно щось роблять на вулиці. У них же городи, оті славнозвісні, і поля і що там ще? Корови? Коні?

Треба буде поцікавитись пізніше, чим вони всі тут займаються.

Я котив вулицею, не надто кваплячись, і нікого не зустрів. Одні паркани навколо та сніг.

Навігатор чогось забарахлив, повідомив про втрату сигналу і відмовився показувати мені напрямок руху до сільської ради.

Я проїхав прямо по вулиці і хати несподівано закінчились. Вдалині бовваніли гори, і стояв дороговказ, який сповіщав, що зі Святкового я щасливо виїхав, і мені зичать щасливої дороги. Знущаються?

Фігня якась. В цьому селі що одна вулиця? Та бути такого не може!

Я розвернув машину і поїхав знову, уважніше придивляючись, чи не трапиться буває десь перехрестя. І таки запримітив його. А перед цим навіть не звернув уваги на невеличкий провулок. Провулком виїхав до містка над річкою, і засумнівався, чи можна по тому мостику їхати на автомобілі. Тільки втопити лексус мені і не вистачало.

От куди їхати? Як тут туристи орієнтуються? Де люди, трясця їх матерям?

Варто було мені виматюкатись, як по ту сторону мосту з'явилась якась людина.

Я вискочив з автомобіля, і побіг на зустріч. В обличчя вдарив морозець, і не слабий такий вітерець.

- Агов! Добрий день! - гукнув я перехожого, більше схожого на наших міських бомжів.

Сиве волосся, що стирчало з-під шапки, якийсь кожух камуфляжного забарвлення, не першої чистоти, на ногах валянки. Бомж на мене не звернув увагу.

- Діду! - я підвищив голос. Глухий він чи що? - Ви мене чуєте? Як до сільської ради проїхати?

Дід зміряв мене презирливим поглядом і пройшов повз. Та що ж це таке? Вони тут в селі геть здичавіли всі?

- Шановний! - кажу тим тоном, коли хочеш підкреслити, що співрозмовник геть не в шані. І заступив бомжу дорогу. - Ви мене чуєте взагалі? Питаю де у вас сільська рада! Вам може заплатити за інформацію? - вже прикинув скільки цьому замурзі бородатому треба. Вийняв сотню з кишені. - На пляшку заробити хочеш? Покажеш дорогу?

- Згинь з дороги, - нарешті обізвався дід. - Де вас пришелепкуватих тільки роблять?

У нього очі лізли на лоба. Я трішки злякався - не вистачало, щоб дід знепритомнів від моєї щедрої пропозиції.

- Вас може в лікарню кудись підвезти? - збавив тон роздратування я. - Ви щось геть кепсько виглядаєте…

- Дивись як би тобі лікар не знадобився, - відповів співрозмовник. - А я ще тебе переживу, не сумнівайся.

- Ну і прекрасно, - я видихнув. - Я в вашу школу працювати приїхав. Так куди мені їхати, знаєте?

- А чого ж не знаю? На хрін їдь звідси! - дід махнув рукою в бік мосту. - Напрямок бачиш? Шуруй.

- А до сільради я так доберусь? - вирішив проігнорувати хамство.

- А до сільради ні. Бо вона в іншому селі, - він обійшов мене і рушив далі. Я ж замерз і зрозумів, що від цього бомжа навряд чи доб'юсь якоїсь інформації.

Довелось повертатись в машину, вмикати пічку, відігрівати руки, і думати як потрапити чи то до школи, чи то куди там ще. Треба ж було з'ясувати в кого ключі від моєї хати, і відмітитись взагалі, що я прибув.

Поки вагався, чи варто форсувати місток, до нього підкотила дама на велосипеді. Вона виявилась більш привітнішою, ніж дідок. І люб'язно пояснила мені як проїхати до школи. Як виявилось в селі й справді не було сільської ради, а тільки староста. Шлях до його будинку мені теж пояснили.