Розділ 1

1 Мирослав

“Ти егоїст, негідник і самозакоханий недоумок”, - охарактеризувала мене одного разу дівчина з паралельного курсу. І ніби прокляла. Це було в ті далекі безтурботні часи, коли я протирав штани у виші за волею мами. Вона бачила мене професором. Тому докладала багато зусиль, щоб я здобув освіту і навіть вступив в аспірантуру.

А що робив я? Правильно, кадрив дівчат, яких у педагогічному було стільки, що я працював як машина.

І от з того прокляття все і почалось. Я був справді негідником і егоїстом. Але якщо хтось вважає, що я страждав з цього, то він помилився в мені. Я відверто насолоджувався і насолоджуюсь своїм характером. Іноді про мене жартували, що я пропив сумління. Я ж вважаю, що сумління може залишитися чистим лише в тому випадку, якщо ним не користуватись.

Я витиснув ще газу зі своєї автівки, двигун заревів, а я задоволено усміхнувся. Швидкість, адреналін і трішки алкоголю. Ну гаразд, не трішки. Я був п'яний як чіп.

Поз мене пронеслись якісь дівчата в коротких спідницях, змушуючи повернути голову в бік тротуару. Сніг, дощ, і дівки які так вирядились. Супер. Ось здається і розвага на ніч. Всі знайомі мені встигли набриднути, хотілось свіжої крові і тіл. Відразу придумалось, щоб я з ними робив. Замріявся.

Я навіть загальмувати не встиг, коли попереду зметнулась гігантська тінь вантажівки, що поволі перетинала перехрестя.

“Треба слідкувати за світлофорами”, - майнула дуже розмита думка в голові, поки я викручував кермо. А далі - писк гальм, мене заносить в круговерті снігової завірюхи, хлопають і б'ють подушки безпеки. І всі затихає.

Я наче не втрачаю свідомість Просто темно в очах. І мене нудить. Через хвилину повертаються звуки.

З Вами все гаразд? - тремтячим голоси питає хтось.

- Відійдіть! - а ось цей противний голос я з сотні впізнаю. Стогну. Намагаюсь вибратись з полону подушок. Тільки не капітан Кобрін. І чому з усіх копів сьогодні саме його зміна? Невже цього пітбуля ніхто вдома не чекає? - Ну, що Паламар. дострибався? - відчиняючи дверцята мого автомобіля і присвічуючи ліхтариком, питає коп.

- Він непритомний…

- Бухий він, - відповідає роздратовано Кобрін. - Але нічого, зараз його відкапають… Фу, алкомаркет ходячий, ти вилізти можеш чи тебе витягнути?

Найбільше я хотів вимкнутись. Щоб не чути бухтіння копа. Зараз почне нудити, що права у мене забрали ще пів року тому. що минулого разу через мене розбили кемрі, бо не могли мене наздогнати, і що зв'язки цього разу мене не врятують.

- Ну ніхто ж не постраждав, - усміхаюсь я нахабно. І мене таки нудить в сніг.

- Пянь, - бурчить коп. - Алкашина, проклятуща. Та через тебе…

- Батько тебе за не ввічливу поведінку на килим викличе, - відповідаю я, спльовуючи.

- А якби вбив когось? - Кобрін смикає мене за комір і тягне до автомобіля “швидкої”. - Можете бути з ним не делікатними! - це він вже до медиків, які несхвально спостерігають за мною.

Напевно в автомобілі я таки втратив свідомість, якщо встигли вже всі з'їхатись.

Я кидаю погляд на розбиту в мотлох свою улюблену феррарі. Трішки шкода залізяччя. Але у мене ще лексус є.

Алкоголь і адреналін вивітрюються з організму вже в лікарні. Лежу під крапельницею, вдаю постраждалого. Відісплюсь до ранку, ще й похмілля не буде, а потім додому.

Остання перспектива не надихає. Батько чомусь дуже нервує коли я б'ю машини. Щоразу погрожує заблокувати мої рахунки. Прикол в тому, що технічно він цього зробити не може, бо гроші я тринькаю не його, а ті, що дістались мені в спадок від бабусі. І там стільки, що на все моє життя вистачить.

Тож важелів впливу на мене у татка не має. От він і психує.

Ранок в місті похмурий. Небо збирається сніжними хмарами. Дощ, що підмерз за ніч, перетворив вулиці й дороги на скло. Я виходжу з лікарні умисно рано, щоб не перетнутись з поліцейськими. Це я вже попередніми разами навчений. Як зразу не злапають, то потім адвокат відбрешеться. Вже без моєї участі. Спілкування з лягавими - нудота смертна.

Викликаю таксі, щоб добратись додому з комфортом. Тихо заходжу в будинок. Напевно ще всі сплять. Чекають мене на раніше полудня.

- Мирослав! - грізний батьковий окрик спиняє на півкроці до сходів на другий поверх. - Ану сюди іди!

- Доброго ранку, - чіпляю одну зі своїх осяйних посмішок. Може тато ще не в курсі що сталось? Сьома ранку ж…

- Ти мене дістав! - заявляє тато. Бачу, що він правда не в гуморі. Ну значить вже знає. Теж мені біда.

У вітальні мати і батько. Мама в халаті, з бігудями на голові. А от тато зібраний, в костюмі, на щоках виблискує лосьйон для гоління. Між брів зморшка.

- А що ви такі невеселі? - питаю я.

- Ти ледь не вбив вагітну жінку, - відповідає мама. І посмішка пливе як віск з мого обличчя.

- Не пам'ятаю, - відповідаю я.

- Вона в лікарні, - відповідає батько. - Її адвокат говорив з нами вночі. Вони серйозно готуються.

- Господи, то заплати їм, скільки вони хочуть! - відмахуюсь я. - Не вбив же! І взагалі не пам'ятаю я ніяких вагітних. Ви мене розігруєте.

- Ні, - вагомо відповідає тато.

В нутрощах з'являється таке неприємне відчуття. Невже бісова совість прокинулась так недоречно? Жену від себе ці почуття. Я розгільдяй, але не вбивця. Батько спостерігає за мною з незвичним для нього мовчанням. Зазвичай він кричить, сердиться, лютує, виказує все відкрито і прямо. Але сьогодні вони з мамою немов на поминки зібрались. Сидять і мовчать. Я повільно усвідомлюю, що батькове “НІ” - стосується набагато більшого, ніж моєї останньої фрази.

- Тобто - ні? - уточнюю я.

- Я і пальцем не поворухну, щоб врятувати тебе цього разу, - каже тато. - Викручуйся сам.

- Ой, - фиркаю. - Викрутюсь, як посплю, - повертаюсь до них спиною. Якщо це увесь концерт, то піду нагору.

- Твої рахунки вже арештовано, - летить в слід.

- Ти не міг цього зробити, - відповідаю я.