2 частина

                                                          2 частина
В дорогу вирушили на світанку. Траса була порожньою, і  за дві  години вони були вже на околиці невеличкого шахтарського містечка, що знаходилося майже на краю області. Авто залишили на платній стоянці, далі добиралися маршруткою. Стелла постійно звіряла маршрут з мапою у телефоні. 
    На потрібній зупинці вийшли. Неподалік починався ліс. Річард зупинився. Він вже давно зрозумів, що час має певний зв'язок з територією. Він пливе над землею, ніби ріка, і залежно від підводних каменів, мілин, ширини берегів чи глибини донних ям,  може пінитися, вирувати, кружляти у вирах або текти спокійно і рівно. Є ландшафти, що змушують час нестися навскоч, нестямно прискорювати свій біг і миттєво пролітати, а є такі місця на землі, що втягують у себе час, і він майже завмирає, розтікаючись тягучою масою, а іноді й зовсім зупиняючись. В цьому місці час майже зупинився...
    Вони пішли вглиб лісу, обережно ступаючи по снігу. Зимове ранкове сонце  сходило над лісом, освітлюючи все навколо м'яким світлом. Йшли майже мовчки, лише зрідка перекидаючись короткими словами. Раптом Матагот зупинився, уважно роздивляючись  навколо.
-Здається, ми тут не самі...- прошепотів він Стеллі,  поглядом показуючи на сніг. Відьма насторожилася: на снігу чітко виднілися свіжі сліди від взуття.
-Це вони...- прошепотіла вона,- вони теж шукають браму....
   Вони пройшли ще декілька кілометрів, чужих слідів на снігу ставало дедалі більше. Річард насторожився. Навколо була приголомшлива тиша, але до неї додалося відчуття наближення злої, нелюдської енергії. І раптом до них долинули голоси. Мова, якою говорили незнайомці, була чужою, може навіть неземною. Річард схопив Стеллу за руку і впав разом з нею у сніг, ховаючись за пухнастими ялинами. Недалеко від них пройшло декілька чоловіків, серед яких був і той, що переслідував Стеллу в кафе. Чоловіки йшли вглиб лісу. Матагот та відьма, обережно ступаючи по їхніх слідах, пішли слідом, тримаючись на безпечній відстані і намагаючись, щоб їх не помітили.
   Невдовзі вони вийшли до темного провалля, де був вхід до закинутої копальні. Чоловіки один за одним зникали в отворі,  Стелла і Річард уважно стежили за ними. Один із незнайомців оглянувся, і Матагот побачив, що його очі світяться червоним вогнем.
-Здається,прийшли...- прошепотіла Стелла.- Ти бачив їхні очі?
-Так, це не люди...
    Почекавши декілька хвилин після того, як останній  незнайомець зник в отворі, Річард взяв відьму за руку і вони попрямували до чорного отвору.
   Ступивши в пітьму,  під ногами відразу відчули сходинки, і  почали обережно спускатися вниз, кожну мить ризикуючи зірватися і полетіти в похмуру безодню. Легені стиснула сирість. Матагот йшов попереду, обережно намацуючи ногами нові сходи і допомогаючи своїй супутниці спускатися. Навколо була темрява і приголомшлива тиша, але до неї з новою силою додалося відчуття, яке з'явилося ще на поверхні, відчуття наближення злої, нелюдської пульсуючої енергії. Річард механічно стиснув медальйон, який лежав у нього в кишені.
    Тут, під землею був цілий лабіринт коридорів.Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, вони повільно просувалися вперед. Раптом нога Річарда спіткнулася об щось металеве. Присвітивши, він побачив під ногами старовинний срібний меч з викарбуваними на лезові дивними ієрогліфами, такими ж як і на медальйоні. Стискаючи меч в одній руці, а в іншій тримаючи руку відьми, Річард обережно ступав вперед. Аж раптом попереду  заблимали відблиски полум'я. Обережно наблизившись, Річард і Стелла, побачили вхід в велику печеру. Її освітлювало м'яке полум'я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. На стінах були зображені численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній стіні  було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які були викарбувані на медальйоні.
   Чоловіки, які були в печері, стали в коло, і один із них, почав креслити в центрі кола на стіні ієрогліф, який був на медальйоні. Коли він закінчив малювати, в печері почулося глухе тихе, а потім наростаюче гудіння. Чоловік почав голосно читати щось на шкталт заклинання якоюсь незрозумілою мовою.Читав, не звертаючи уваги на наростаюче ревіння. Річард з Стеллою, які сховалися за кам'яним виступом,  бачили як зі стелі посипалися струмки пилу і дрібного каміння, і відчули як затремтіли стіни.
   Раптом ревіння припинилося і на стіні, прямо вздовж кола, в центрі якого був намальований ієрогліф, з'явився чорний отвір, із якого закрутився чорний вихор, який поступово набирав оберти.Чоловіки раптом, всі як один, впали на підлогу, і із їхніх тіл вирвалися...чорні тіні, які  нерухомо завмерли на місці. 
   У вихорі тепер можна було побачити якесь темне створіння, яке все збільшувалося, наближаючись із чорного отвору, утвореного в стіні. Чорні тіні простягнули свої руки-тіні назустріч потворі...Річард зі Стеллою зачаровано спостерігали за цим страшним дійством, готові щомиті кинутися в бій. Вони разом, пліч-о-пліч, воювали із силами зла вже багато столітть, і мали свої секрети... 
   Через кілька хвилин почувся  пронизливий свист, і перед ними з'явилася чорна потвора з головою дракона і гострими, немов у кажана , чорними крилами. Потвора, склавши крила, завмерла, немов жахлива химера, висічена з тяжкої кам'яної брили майстрами якоїсь давно забутої демонічної цивілізації. Завмерли і чорні тіні навколо неї.
   Через кілька хвилин чорна "статуя" демона почала оживати - вона  дуже повільно витягувала крила. Річард міцніше стис в руці меча. Раптом його сильним поштовхом надприродної сили віджбурнуло до стіни. Він блискавично звівся на ноги і вискочив на середину печери. За ним крутилося чорне марево, простягаючи чорні крила. Тоді Річард щосили вдарив мечем попереду себе. Невідома сила відкинула марево назад. Матагот зробив ще декілька кроків, розмахуючи мечем попереду себе. З кожним кроком демон робив стрибок за ним, але меч щоразу спиняв його. Та з кожним кроком відстань між ними зменшувалася. Настала мить, коли чорна крилата хмара нависла над ним.
-Невже це кінець?- вигукнула Стелла, підскочивши до Матагота, і стаючи поряд з ним. Вони звикли воювати пліч-о-пліч.
-Ні, не кінець!- Матагот,тримаючи меча на відстані витягнутої руки від потвори, іншою дістав із кишені медальйон, від якого  почала випромінювалася якась незвичайна енергія та сила і  поклав його в долоню Стеллі.- Потрібно зачиняти браму! 
   Відьма, міцно стискаючи медальйон у долоні, почала обережно пробиратися до стіни, на якій був зображений точнісінько такий рисунок. Потвора почала повільно рухатися за нею, але Матагот перегородив йому шлях, розмахуючи срібним мечем. Чорні тіні металися поряд з демоном.
   Стелла дісталася до зображення на стіні і помістила ключ в самісінький центр ієрогліфа. Наступної миті із центру кола, зображеного на стіні, почало струмувати незвичайно яскраве сяйво. Почулося моторошне виття. Це лютували чорні тіні, які сяйво відкинуло до чорного отвору в стіні, і їх якась невидима сила почала затягувати в той отвір, ніби магнітом. 
   Демон грізно завив і розправив чорні крила. Гостре крило боляче вдарило Річарда по руці. З рани зацибеніла кров. Відчувши запах крові, потвора стрепенулася і почала агресивніше нападати на чоловіка. Річард намагався притиснути демона поближче до отвору в стіні, але той не здавався. В якусь мить демон навис над ним, намагаючись завдати нищвіного удару, і тоді Річард жбурнув меча прямісінько йому в пащу. Почулося моторошне ревіння і якась  надприродна сила потягла потвору в отвір у стіні. Як тільки потвора щезла, дивним чином зник і отвір, брама коридору затемнень зачинилася назавжди.
   Землю під ногами почало трясти. Річард підскочив до відьми, схопив її за руку і потягнув за собою, намагаючись якомога скоріше дістатися до виходу з печери.  За їхніми спинами  обвалювалися кам'яні  печери і коридори, все руйнувалося...
     Ледве встигнувши вискочити з печери, вони почули як пролунав потужний вибух, і брили каміння  завалили вхід до копальні, назавжди ховаючи під завалами вхід до лігва чорного демона і чорних тіней. Річард полегшено зітхнув і раптом захитався і впав на землю - він втратив чимало крові і сил на боротьбу з демоном...
   Коли прийшов до тями, була ніч. Стелла сиділа поряд, тулячись спиною до ялини і кутаючись у хутряний капюшон куртки. Галявина була освітлена примарним місячним сяйвом, а у небі густо мерехтіли зірки.
- Що сталося?- поцікавися Річард,- я пропустив щось цікаве?- він обтрусив сніг з одягу і  присів на стовбур поваленого дерева поряд зі Стеллою.
-Ні, не пропустив...Вітаю, церемонію повернення демона в пекло виконано на відмінно!  Ти врятував світ від загибелі, лицаре-Матаготе!
-Але ж я не лицар,- заперечив Матагот.- Я звичайний чоловік, який заради своєї сім'ї здатен зупинити не лише демона!
- Ти занадто примітивно дивишся на світ...Лицарі були і будуть завжди...- він більше відчув, ніж побачив, що відьма посміхається.
   Стелла звела очі до неба. Високо над нею вималювувалася на тлі фіалкового марева космічна  брама, що сяяла міріадами срібних зірок.
-Поглянь!- прошепотіла вона Річардові,- бачиш? Зоряна брама відкривається...Починається квантовий перехід людства в епоху Водолія...  Отже, добро перемогло зло, а життя одержало перемогу над смертю...