Епілог. Вічне полотно

Минуло багато років.

Світ змінився — але ім’я Марії Френштон залишилось у кожному куточку Астерфольду.

У школах мистецтв її цитували, у галереях — вивчали, у серцях — пам’ятали.

Вона більше не виставляла свої картини.

Жила високо в горах, де небо торкалося землі, у маленькому будинку з широким вікном.

Щоранку вона виходила на терасу, дивилася, як сонце сходить над долиною, і тихо казала:

— Доброго ранку, Рейне.

Їй було шістдесят сім.

Волосся стало срібним, очі — спокійнішими.

Але коли вона брала до рук старий пензель, той самий, що колись лишив Рейн, — її рухи ставали легкими, як у юності.

Одного разу, коли небо раптом заграло пурпуром і світ сповнився тишею, Марія відчула, що настав час.

Вона розгорнула останнє полотно.

Ніхто не знав, що вона малює цілу ніч, не зупиняючись, не спочиваючи.

А коли світанок торкнувся гір, вона поставила крапку.

Через кілька днів сусіди знайшли її у кріслі біля вікна.

Марія сиділа спокійно, з усмішкою.

На колінах — пензель, поруч — картина, така велика, що її не могли відразу розгорнути.

Коли полотно відчинили — ніхто не зміг стримати подиху.

На ньому — небо, яке переходило в море, місто, що світилося зсередини, і два силуети — чоловік і жінка, які трималися за руки серед нескінченного сяйва.

І здавалось, картина жива: світло в ній не згасало навіть у темряві.

На самому низу був напис:

«Ми не зникаємо — ми перетворюємося на те, що любимо.»

Минуло ще сто років.

У новому музеї Картешану є окрема зала — Світло над Мастерном.

Посеред неї — те саме полотно.

І щовечора, коли сонце сідає, фарби починають мерехтіти, ніби хтось ізсередини запалює свічку.

Кажуть, якщо затриматись там довше, можна почути тихий шепіт:

— Малюй серцем… і світло залишиться з тобою.

Іноді, коли в залі стає зовсім тихо, хтось бачить, як тіні двох фігур на картині ледь нахиляються одна до одної.

Так, ніби любов ніколи й не покидала цей світ.

✨ Кінець. Але світло триває.