Розділ 8. Лист із майбутнього

Минуло два роки відтоді, як Марія повернула світло Мастерну.

Вона жила у Картешані, в тому самому будинку з високими вікнами й білими шторами, які завжди пахли дощем.

У галереї на стіні висіла її найвідоміша картина — «Місто, що пам’ятає».

Люди дивилися на неї й казали, що відчувають тепло. Але ніхто не знав, що кожен промінь на полотні — це спогад про нього. Про Рейна.

Вона навчилася жити без нього.

Але не було ночі, коли б Марія не відчувала, що його присутність ще десь тут — у тиші, у фарбах, у ледь помітному мерехтінні лампи біля мольберта.

Одного вечора, коли місто засинало, хтось постукав у двері.

На порозі нікого не було — лише маленька коробка, загорнута у сріблястий папір.

Усередині — старий пензель, засохла крапля синьої фарби… і конверт.

На ньому — знайомий почерк.

“Для Марії. Не відкривай, поки не побачиш світанок.”

Всю ніч вона не спала. Сиділа біля вікна, слухала, як дощ б’є по дахах, і стискала конверт у долонях.

Коли перші промені торкнулися міста, вона розірвала печатку.

Усередині був лист.

Його чорнила світилися ледь помітно, немов вони не зовсім із цього світу.

Маріє,

*Якщо ти читаєш це — значить, світло повернулося.

Не шукай мене серед тіней. Я не зник, просто став частиною того, що ти малюєш.

Коли ти торкаєшся полотна — я поруч.

Коли ти смієшся — я чую.

Я залишив цей пензель не як пам’ять, а як ключ.

Якщо ти колись захочеш побачити мене знову — малюй не світло, а те, що приховане між ним і темрявою.

Там ми зустрінемось.*

— Рейн

Марія прочитала лист тричі. Сльози тихо падали на край аркуша, але всередині вона відчувала — не біль, а спокій.

Вона взяла пензель і поставила перед собою чисте полотно.

І замість фарб — торкнулася його просто пальцями.

Полотно спалахнуло.

На ньому з’явився силует Рейна, який усміхався їй крізь туман.

Не примара, не ілюзія — відлуння любові, що пережила час.

Він простягнув руку — і світ навколо наповнився світлом.

На мить Картешан і Мастерн злилися в один величезний сяючий простір, де не існувало меж між минулим і теперішнім.

Марія зробила крок уперед — і все стихло.

Коли світло згасло, полотно було порожнє.

Тільки в самому його центрі лишилося крихітне сяйво, схоже на серце, що б’ється.

Відтоді кажуть, що в Картешані з’являються дивні картини — у них живе світло, яке ніби рухається.

І якщо довго вдивлятися, можна побачити обличчя дівчини й юнака, які тримаються за руки десь між світлом і тінню.

А внизу — підпис знайомим почерком:

«Світло ніколи не зникає. Воно просто знаходить нову форму.»