Розділ 6. Шепіт Картешану

Минуло п’ять років відтоді, як Марія Френштон востаннє дивилася на нічний Мастерн.

Тепер вона жила у Картешані — місті, де кам’яні будівлі зберігали спогади в своїх стінах.

Кожен двір тут мав свою мелодію, а вітер іноді нашіптував імена тих, хто колись мріяв.

Марія працювала художницею в маленькій галереї на вулиці Авельтона. Її картини купували швидко — бо в них, казали, було щось таке, що лікує душу. Вона не намагалася це пояснити.

Вона просто малювала — і в кожному мазку ховалася тінь старого міста, старих облич, старих спогадів.

Поруч жив Рейн Аурелій — тихий, вдумливий хлопець, який колись вивчав алхімію, а тепер навчав дітей магії кольору.

Він часто допомагав Марії тягати полотна, приносив їй гарячий чай і мовчки сидів поруч, коли вона малювала.

Між ними не було слів, які треба було казати. Їхня тиша вже все знала.

Одного вечора, коли небо над Картешаном розкололося від грому, Марія прокинулася від дивного шепоту.

Хтось кликав її по імені. Голос був знайомий — старий, далекий, з того боку, де починаються сни.

Вона вийшла на вулицю, босоніж, із ліхтариком у руці.

Вітер ніс запахи фарби, пилу й трохи диму. І посеред площі вона побачила картину, притулену до стіни старого собору.

На ній — вона сама, п’ятнадцятирічна, з очима повними світла. А поруч — Рейн, який тоді ще не знав, що стане її опорою.

— Це неможливо, — прошепотіла Марія.

Рейн з’явився поруч, ніби з тіні. Його руки були холодні, але погляд — теплий.

— Минуле завжди знаходить нас, — сказав він. — Особливо тих, хто не боїться світла.

Вони взяли картину додому. Та вночі вона почала змінюватися.

Фарби рухалися. Обличчя на полотні говорили.

І Марія впізнала голос — Мастерн.

Те місто, що колись навчило її любити й втрачати, тепер просило про допомогу.

"Повернись", — звучало зсередини полотна. — "Ми зникаємо. Світло згасає."

Марія сиділа мовчки. Рейн спостерігав за нею. Його очі затуманилися.

Він знав, що це — не просто магія. Це — поклик душі.

Вранці вони вирушили назад у Мастерн.

Місто стояло в тумані, спустошене, але живе.

Ліхтарі не світилися. У вікнах — лише темрява.

Тоді Марія розгорнула картину просто на головній площі й почала малювати світло — те саме, що колись запалило її душу.

Фарби світилися, розтікалися по повітрю, огортали кам’яні стіни.

Мастерн ожив.

А Рейн стояв позаду, спостерігаючи.

Він знав, що частину свого світла залишить тут — із нею, з містом, з їхнім минулим.

І коли фарби зупинилися, він торкнувся її плеча.

— Ти зробила це, — прошепотів він.

— Ми зробили, — усміхнулася Марія.

Світло повернулося.

Але коли вона обернулася — Рейна вже не було.

Лише тихий вітер торкався її волосся і шепотів:

“Любов не зникає, коли змінює форму.”

Тепер Марія знову живе в Картешані.

На її новій картині — ліхтарі Мастерну, Рейн у відблиску світла, і напис унизу:

“Для тих, хто вчив мене не боятися бути собою.”