Розділ 5. «Серце Мастерна»

Після тієї ночі місто вже не було колишнім.

Світло ліхтарів стало м’якшим, мовби хтось невидимий підфарбував його теплими тонами.

Марія і Рейн не говорили про крила — лише відчували, що тепер усе навколо слухає їх.

Одного ранку Рейн знайшов у себе під вікном шматок старої карти — на ній було позначене місце в самому центрі Мастерна.

Місце, якого… не існувало.

— Тут нічого немає, — сказала Марія, звірившись із планом міста.

— Поки що, — відповів Рейн. — Але якщо Мастерн малює сам себе, може, він просто ще не домалював це місце.

Вони вирушили туди.

Вулиці поступово втрачали чіткість — будинки виглядали, ніби намальовані м’якими мазками, і кольори розпливалися, як на вологому полотні.

У повітрі стояв аромат фарби, старої магії й спогадів.

У центрі простору, який не мав назви, стояла напівзруйнована вежа.

На її стінах — картини. Тисячі.

Обличчя, пейзажі, миті радості й болю — усе, що Мастерн колись пережив.

І серед них — знайомі обличчя.

Марія побачила себе і Ре́йна. Але не просто на картинах — у сценах, які ще не сталися.

— Це… майбутнє? — тихо спитала вона.

— Або те, що ми самі створимо, — відповів він. — Може, кожен наш мазок змінює хід історії.

Раптом повітря стало важким. З глибини вежі пролунав низький голос:

«Художники серця, ви пробудили Мастерн. Але пам’ятайте — кожне світло має тінь, і тінь шукає свого творця.»

Вежа здригнулася, а на останньому полотні, біля самого виходу, проявився новий малюнок — темна постать із пензлем у руках.

І підпис під нею:

«Той, хто колись малював Мастерн.»

Марія й Рейн переглянулися.

Вони знали: щоб зрозуміти себе й місто, треба знайти цю постать — митця, який створив їхній світ.

Містерія тільки починалася.