Розділ 4. «Крила над Мастерном»

Осінь прийшла непомітно.

Листя падало на кам’яну бруківку, і кожен подих вітру ніс запах фарби, дощу та спогадів.

Марія й Рейн часто поверталися до тієї старої галереї.

Вони не знали, чому двері знову відчиняються саме для них, але всередині щоразу чекало щось нове: новий зал, нові полотна, нові обличчя, намальовані невідомим художником.

Одного разу вони побачили картину, якої не було раніше.

На ній — дівчинка й хлопець, що стояли під світлом ліхтарів біля річки.

Це були вони.

— Хто міг це намалювати? — прошепотіла Марія.

— Може, саме місто, — відповів Рейн. — Мастерн бачить більше, ніж ми думаємо.

У той момент повітря в галереї затремтіло.

Світло згасло, і лише одна картина світилася — величезне полотно з крилами, розкинутими над містом.

На його краях золотом було написано:

“Художники не просто творять — вони продовжують те, що почав світ.”

Картина затремтіла, і з неї впала пір’їна — справжня, біла, легка, тепла на дотик.

Рейн узяв її.

— Це знак, — сказав він. — Можливо, нас обрано не просто малювати. Ми маємо відкрити правду про Мастерн.

Марія дивилася на нього й відчувала, як у серці зростає щось нове — страх і водночас впевненість.

Місто було живим. І, можливо, їхні картини — це ключі до його пам’яті.

Коли вони вийшли з галереї, над Мастерном уперше за багато років пролетіли срібні крила.

Ніхто, крім них двох, цього не бачив.