Розділ 3. «Хлопець, що малював тіні»

Після тієї ночі з галереєю Марія не могла заснути.

Кожен раз, коли вона заплющувала очі, бачила те саме — силует, що малює чорним світлом.

Це було дивно, майже суперечливо, але красиво.

Наступного дня вона пішла до річки, де звикла малювати світанки.

І там, на старій набережній, побачила його.

Хлопець років п’ятнадцяти, з темним волоссям і очима, що здавалися надто дорослими.

Він сидів, схилившись над полотном, і його мазки нагадували ніч — м’яку, глибоку, але сповнену руху.

— Ти малюєш тіні, — сказала Марія, не стримавшись.

— А ти — світло, — відповів він, навіть не підвівши погляду. — Ми з різних сторін однієї фарби.

Його звали Рейн.

Він був дивний — говорив мало, сміявся ще рідше, але в його картинах було щось, що зачаровувало: сум, який хотів бути зрозумілим.

Вони почали малювати разом.

Іноді сперечалися — Марія казала, що картина має нести надію, Рейн відповідав, що без темряви світло не видно.

Та з кожним днем вони вчилися дивитися на світ очима одне одного.

Одного вечора, коли сонце тону́ло за дахами Мастерна, Рейн сказав:

— Я колись боявся малювати кольори. Вони здавалися мені… чужими.

— А тепер?

— Тепер я бачу їх у тобі.

Марія не відповіла. Просто взяла його пензель і провела ним по своєму полотну — чорний мазок перетворився на фіолетове сяйво.

У ту мить світло й тінь злилися.

А Мастерн, мовчазний свідок усіх почуттів, заграв новими фарбами — кольорами дружби, любові й того, що лише починало народжуватися.