Розділ 2. «Шепіт старої галереї»

Минуло кілька днів, відколи Марія намалювала себе. Картина стояла біля вікна — і кожного ранку в її очах відбивалося сонце, немов у живої людини.

Іноді дівчинці здавалося, що портрет дивиться на неї з розумінням, наче каже:

“Ти на правильному шляху.”

Одного разу, гуляючи вузькими вуличками Мастерна, вона натрапила на стару галерею, яку давно вважали зачиненою.

Двері були припорошені пилом, але — відчинилися легко, ніби чекали саме на неї.

Всередині пахло старими полотнами й магією. У напівтемряві виднілися десятки картин — кожна світилася слабким відблиском, як нічні вогники на воді.

Марія відчула, що кожне з цих полотен живе.

— Хто ти? — тихо спитала вона, торкнувшись першої картини.

Фарби ворухнулися. На мить вона побачила силует жінки, схожої на неї, але старшої, впевненішої.

— Твоя майбутня тінь, — прошепотів голос. — Малюй, поки серце не збайдужіє. Малюй тих, кого любиш. Малюй правду.

Дівчинці стало страшно, але водночас — спокійно.

Вона зрозуміла: ця галерея зберігала історії тих, хто вмів бачити глибше, ніж очі дозволяють.

І, можливо, саме тут народжувалися душі художників.

Коли Марія вийшла надвір, Мастерн уже спав, занурений у срібне сяйво ліхтарів.

Вона озирнулася — і побачила, що на дверях галереї з’явився напис, якого не було раніше:

“Хто малює світлом — залишає слід у вічності.”

Марія посміхнулася.

Тепер вона знала, чому її картини світяться зсередини.