Маски

У далекому майбутньому, світі, який пережив безліч воєн, з`явилась «утопія». У цій країні не було відмінностей, принаймні влада намагалася знищити їх. Усі традиції були стерті, мова лише одна, для того щоб приховати зовнішні відмінності, люди носили маски та однаковий одяг. Людей змушували поводитися згідно з визначеними правилами поставивши за мету зробити їх поведінку максимально схожою. Гроші зникли, держава встановила режим, до якого прагнули дійти безліч ідеологів соціалізму, але це нагадувало більше пекло, ніж рай. Мистецтво було заборонене, адже воно створювало відмінності між людьми, було виявленням особистої унікальності. Письменників, художників – усіх писак і малювак гонили та переслідували.
У цій «утопії» народився головний герой. Імен у цій державі не було, замість них людині давали ідентифікаційний код. У нашого героя він був 12N377w. Це молодий хлопець, що жив у місті, повному відчаю та горя.
Я розповім про період, який не тільки змінив його життя, але і весь світ.
Почалося все з дня, який нічим не відрізнявся від інших. Юнак прокинувся, одягнувся та пішов до школи. Виходячи з дому, який був ідентичний іншим будинкам, він побачив біля стіни труп. Сморід, який йшов від нього, викликав відразу і вказував на те, що він тут уже лежить годин шість, може, більше, але 12N377w звик до такого. Один із жильців цього дому вистрибнув з вікна сьомого поверху – це було самогубство (таке часто стається в цій державі). Хлопець з цікавості підійшов до вкритого мухами трупа. Коли він зняв з нього маску, то жахнувся: на обличчі цього чоловіка був не відчай та горе, а посмішка, труп ніби радів своїй смерті. Наляканий юнак пішов далі. Ця картина ще довго залишалася в нього перед очима і в мене в голові( уявив на свою голову).
Ідучи вулицею, він бачив ще багато подібного. Нарешті він прийшов до школи. Після ранкового інциденту це було полегшення. Під час уроку ідеології, який був раз у тиждень, їм розповідали який чудовий їхній режим:
   - За допомогою нашого режиму всі війни та конфлікти зникли, тепер у всьому світі мир, – гордо сказала віддана ідеології вчителька.
   - А як же безліч суїцидів, які у наш час дуже поширені? – розгублено спитав 12N377w.
   - Це люди, які через своє себелюбство не можуть стати частиною суспільства, вони хворі, - відповіла вчителька. Коли вона про це говорила, в її голосі відчувалася зневага та відраза до цих людей.
   - Зрозуміло, – сказав хлопчина. Це викликало в ньому ще більшу розгубленість.
Після уроків вони відповідно до наказу школи займалися «суспільно корисною» працею. Головний герой працював завзято. Інші виконували доручення так-сяк, а деякі – взагалі відмовлялися щось робити. Тоді 12N377w проголосив перед ними промову, вона була настільки красномовна та надихаюча, що всі почали завзято працювати.
Наступного дня під час уроку хтось постукав…
   - Увійдіть, – сказала вчителька.
   - Нам потрібен 12N377w, – промовили увійшовши до класу гвардійці.
   - Забирайте, – відповіла жінка. – 12N377w, іди з ними.
   - Добре, – переляканим голосом відповів юнак, після чого встав і вийшов із класу.
   - Іди з нами, – сказав один із гвардійців. Вони вдвох повели хлопця до МЦГ ( міський центр гвардії ).
Юнак був наляканий: від страху у горлі було відчуття ситості, в голову йшли безліч варіантів того, що з ним може статися, руки та ноги тремтіли, він би молився, але не знав, як, тіло холонуло від жаху, серце билось так сильно, що його було чутно навіть серед шуму вулиць.
Нарешті вони прийшли. Гвардійці привели його до кабінету.
   - Заходь! – сказав один із них.
Коли він увійшов, то побачив чоловіка, а той заговорив до нього:
   - Я начальник гвардії 13D666v. Заходь, сідай.
   - Я 12N377, – сказав хлопчина.
   - Я і так знаю, адже це я тебе покликав. Ти знаєш, чому тут знаходишся?- запитав чоловік.
   - Ні, – відповів юнак.
   - Це через твої вміння,- промовив начальник гвардії.
   - Вміння? – запитав 12N377w.
   - Ти будеш корисний нам. Я пропоную тобі вступити в ряди дружинників із можливістю кар’єрного росту до гвардійця або й вище, – сказав 13D666v.
   - І що мені треба робити? – спитав хлопець.
   - Для початку допоможи нам з однією справою.
   - Якою? – запитав юнак.
   - Вистежи хулігана, який розмальовує стіни будинків. Дозволяю використовувати вогнепальну зброю, – відповів начальник.
   - Можна калічити? – здивовано спитав хлопець.
   - Краще вбити. Можеш бути вільний, увечері до тебе прийдуть, щоб видати спорядження та решту інформації.
Хлопець пішов додому. Він відчував полегшення, бо вважав, що його хочуть покарати за щось. Але це полегшення не було довгим. Він почав нервувати через завдання. 12N377w не знав, якщо доведеться, він зможе натиснути на курок, чи ні? Це питання мучило хлопця. Він і не помітив, як прийшов час.
Увечері до нього прийшли ті самі двоє, що напередодні відвели його до 13D666v. Вони дали йому пістолет і ліхтарик, указали територію, де хлопчина має патрулювати.
Зібравшись із духом, юнак відправився на одну із вулиць міста. Перші декілька годин було тихо. Він ходив нічним містом у самотності. « Нудно, думаю його не буде. Це навіть на краще, нікого не треба калічити». Але, на жаль, чи, може, на щастя, його спокій обірвався. Хлопець помітив якусь людину в чорній накидці, він простежив за ним і побачив, як той почав малювати на стінах балончиком із фарбою.
Юнак підійшов до нього і, направивши пістолет промовив:
   - А ні руш. Хто ти?
Незнайомець повернувся до нього та підняв руки вгору. Вуличний художник був без маски. Це викликало шок у нашого героя, адже він ще не бачив облич інших людей, принаймні серед живих.
Це був хлопець 18-19 років із довгим білявим волоссям, блакитними, як море, очима. Його зріст був близько 180 сантиметрів, худорлявий, плечі трохи ширші за таз.
   - Я Борис, художник. А тебе як звати?
   - Я 12N377w.
   - Це не ім’я. Це лиш код! Відтепер тебе звати Нікола або Микола. Існують різні форми цього імені в різних народів, – сказав хлопець.
   - Чому ти порушуєш закон? – запитав Ніколас.
   - Тому, що ці закони створили тирани, що намагаються обмежити нашу волю, свободу слова. Вони заборонили мистецтво, релігію, культуру. Як ти думаєш, навіщо це все?- відповів запитанням на запитання Борис.
   - Вони порушують рівність людей, ділять їх на касти,- промовив Микола.
   - Ні, йолопе! Тому, що вони хочуть перетворити нас на дурне стадо, яке буде виконувати будь-який наказ, - дорікнув хлопцю.
   - За законами нашої держави я маю тебе арештувати,- сказав Нік, досі тримаючи пістолет, направленим на Бориса, але тепер його руки тремтіли. Він відчував невпевненість у своєму світогляді та тому, чи здатен він вбити людину.
   - Якщо впевнений у своїх переконаннях стріляй, доведи, що ти маєш рацію! – викрикнув художник. Від цих слів невпевненість Миколи досягла свого апогею. Спочатку через хвилювання його руки сильно за тремтіли, потім ноги, і врешті- решт він змирився зі своєю невпевненістю й опустив пістолет.
   - Я так і думав. Якщо захочеш стати одним з нас, тримай, – промовив, давши хлопцеві папірець з якоюсь адресою, художник.
Борис пішов, Микола деякий час по стояв у роздумах. Потім збентежений пішов додому. Наступного дня за звітом до нього прийшли гвардійці. Він спокійно без жодних емоцій відзвітував, що за час чергування нікого не було виявлено. Вони повірили йому. Злитися вони на нього не злилися, але були розчаровані хлопцем, вони сказали, що під час першого завдання з усіма буває, але подумки їх це засмутило, адже саме вони запропонували його кандидатуру начальнику гвардії, хвалили його, вони вважали, що в нього все вийде , але доля вирішила інакше , що засмутило пару.
Ішов час, Микола продовжував бути дружинником.
Він час від часу патрулював вулиці, але такі завдання, як перше, більше не отримував.
Одного шкільного ранку перед першим уроком класний керівник зробив оголошення:
   - Діти! Таке не часто буває, але в нас новий учень. До класу зайшла дівчина. Через одяг та маску вона зовні не відрізнялась від інших дівчат, але від неї ішла якась дивна аура добра та радості, ніби сонце спустилося з небес.
   - Я 8A383f. Через певні причини моя сім’я переїхала в це місто. Буду рада знайомству. – сказала вона. Микола зацікавився нею. Тому запитав:
   - Учителю, дозволите мені допомогти їй з адаптацією?
   - Дозволяю! – відповів класний керівник. Він зрозумів, у чому справа і не був проти, бо був доброю людиною.
Після уроку хлопець підійшов до дівчини.
   - Я проведу тобі екскурсію.
   - Гаразд, - зрозумівши все відповіла вона.
Увесь вечір вони провели разом, спілкуючись та насолоджуючись компанією один одного. На цій «екскурсії» все не закінчилося, пара почала часто спілкуватися, бути разом. Між ними запалало полум’я. (Я б описав декілька їх побачень, але я не буду важко цікаво описати побачення у світі де нема музики, фільмів, серіалів, інших видів мистецтва, крім того за законом всі мають носити однаковий одяг та маски, які не дають побачити зовнішність тільки фігуру і то одяг такий, що її погано видно. Приватних підприємств немає, як і культури, у державі діє філософія ідентичності, тому всі кафе и ресторани однакові. Що описувати?! Нічого, крім нудних розмов та однакових кафе. Я милосердний, тому не буду вас цим катувати.)
Спочатку все було добре, але чим краще він пізнавав її, тим більше починав розуміти, що за маскою щастя та радості щось ховається. Врешті решт він здогадався – це був відчай. Микола намагався розрадити її.
Вона зрозуміла це, і одного разу запросила хлопця до себе.
   - Що таке? З тобою все гаразд? Ти раніше не кликала мене до себе додому, – спитав з здивованим голосом Нікола.
   - Ти, сам знаєш, – відповіла вона.
   - То ти зрозуміла, що я здогадався, – промовив Микола.
   - Так це було досить очевидно для мене, – відповіла на риторичне запитання.
   - Є якийсь спосіб здолати твій відчай? – запитав він.
   - Нажаль ні,- відповіла знявши маску 8A383f.
Це була дівчина віком 17 років з каштановим волоссям та очима кольору моря. Худорлява з блідою шкірою, не великим носом, сухим посіченим волоссям. Косметики на обличчі не було( в цій державі її не те, що немає , про неї більшість людей навіть не знає). Під прекрасними блакитними очима були мішки, за цими та деяким іншим ознакам можна зрозуміти, що в дівчини тривалий стрес.
   - Я більше не можу витримати, цього пекла, - промовила вона.
   - Ти, що мене не любиш? – запитав юнак.
   - Люблю, але не можу витримати цього світу. З дитинства я любила малювати, і робила це дуже майстерно. Але мої батьки були прихильники домінуючої в цьому світі ідеології ідентичності, що пропагує досягнення рівності та миру шляхом досягнення ідентичності. За будь-які прояви відмінностей від інших дітей, вони били мене та лаяли. У школі та на вулиці було теж саме. Я не можу більше! - показуючи шрами від ударів, розповідала дівчина. Від однієї згадки про це з її очей потекли чисті та блискучі, як кришталь, сльози, з глибин душі на поверхню рвався біль. Микола обняв її, відчуваючи сильне співчуття. Вона поцілувала його.
   - Аф,… - промовив він.
   - Прощавай, Енве, – сказавши це, вона побігла до вікна і, в останній раз подивившись в обличчя коханому з усмішкою, стрибнула звідти вниз і розбилась на смерть. Разом з нею померла і віра Миколи в ідеологію.
Хлопець із сумом та жахом побіг додому. Там він зняв маску і, ополоснувшись холодною водою, подивився в дзеркало. Там він побачив себе: 17-річного хлопця із смарагдовими очима та вугільним волоссям. Він був худорлявий, середнього зросту. На його блідому, як сніг, обличчі, де раніше була невпевненість та страх, з’явились мужність та рішучість.
Микола надягнув маску та пішов за адресою, яку дав йому Борис. Він дістався до якоїсь зовні закинутої будівлі. Хлопець постукав у двері, і звідти почув:
   - Пароль!
   - Я Микола, – сказав, знявши маску юнак.
   - Заходь! – відповіли Ніколасу.
Двері відчинилися, і він ввійшов. Його зустрів Борис і ще один хлопець.
   - Я познайомлю тебе з іншими. Це Деніс, він у нас силач,- сказав художник, показавши на хлопця, що відчинив двері. Це був чоловік 25 років. Високий, м'язистий, з дегеративною формою черепа, сірими очима та коротким каштановим волоссям.
Потім він підійшов до двох дівчат. Одна була блондинкою з зеленими очима, а інша брюнетка з блакитними.
   - Це Марія і Катя, – сказав Борис.
   - Можеш називати мене Кейт, я займаюсь створенням одягу, вишивкою. Я люблю виготовляти гарні вбрання, але нажаль, носити їх можу лише тут, – розповіла блондинка.
   - А я люблю співати, – промовила Маша.
   - Потім вони підійшли до хлопця, який щось писав.
   - Це Віктор, наш письменник, він поет: пише вірші і поеми,- розповів художник.
   - Не заважайте я пишу, - з грубою вимовою відповів віршотворець.
   - Добре ми пішли, – сказав Борис і вони відійшли від хлопця.
   - А хто я у вашій команді? Я не маю ніяких талантів, – запитав юнак.
   - Ти не зрозумів чому тебе взяли в дружинники? Ти володієш здатністю об’єднувати людей в групи, надихати їх на дії. Ти дуже красномовний, силою свого слова гарно переконуєш людей в своїй правоті. Завдяки твоїм ораторським здібностям ти можеш стати лідером, - відповів Борис.
   - Лідером? – запитав оратор.
   - Так, ти повинен стати нашим отаманом, – сказав художник.
Микола спочатку занервувався, так він знав, що вміє гарно говорити, але не настільки щоб його зробили лідером. Він трохи задумався чи зможе бути вождем цього племені чи ні і все ж зробив своє рішення. З упевненістю та рішучістю Микола сказав:
   - Добре я стану вашим отаманом, – відповів оратор.
   - Я готовий виконувати накази пане, – з усмішкою промовив Борис.
Наступного дня вся команда зібралася, щоб вигадати план дій.
   - Почнемо з того, що ви розповісте, яким способом ви боретеся зараз та раніше, – сказав Микола.
   - Ну? Я як ти бачив роблю малюнки на стінах. Цим я виявляю свій протест, – відповів Борис.
   - А я розбиваю вікна МЦГ, – сказав Деніс.
   - Серйозно!? Це все, що ви робите? І ви називаєте себе революціонерами. Це всього лиш хуліганство. А як решта бореться, – накричав дорікаючи команді Микола. Віктор та дівчата перелякано відвернулися й вели себе як нічого не сталося. А от з іншими не так просто вийшло.
   - А ми хоча б щось робили, поки ти був з тими покидьками, – сердито відповів Деніс. Його дуже розлютили слова Миколи і він навіть стиснув руки в кулаки і хотів напасти на хлопця, але Борис зупинив силача.
   - Денісе, стій, припини, будь спокійніший. Тихо, тихо. Миколо вибачся перед ним, – промовив заспокоюючи велетня художник.
   - Денісе, будь ласка, вибач мені, я винен – не подумав, що кажу, – сказав Микола.
   - Добре, я пробачаю, - заспокоївшись відповів силач і потиснув руку отаману. Микола зрадів, що Деніс пробачив його, але водночас цей інцидент показав слабкість юнака як лідера.
   - Деніс має проблеми з агресією, його легко розсердити, але й заспокоюються він швидко. Насправді він дуже добрий, просто не треба його гнівати, – сказав Борис.
   - Ну добре, забудемо про минуле, перемкнемось на теперішнє. Простим хуліганством ми не здобудемо успіху. Треба, щось по більше. Я вважаю, потрібно вбити начальника гвардії та захопити МЦГ,- розповів свій план Микола.
   - Ти з глузду з’їхав? Ми не зможемо це зробити. Нас усього шестеро!- промовила Марія.
   - А мені подобається, - сказала Кейт.
   - Маша має рацію, нас занадто мало, тому ми маємо зібрати більше людей. Крім того, нам потрібна зброя. Якщо у нас вийде, ми зможемо створити не велике військо, - промовив отаман.
   - Гарна ідея, – сказав Віктор.
   - Мені теж подобається,- підмітив Деніс.
   - А решті як?
   - Не погано, – відповіли дівчата. Марія тепер більш менш прийняла план за можливий, а Кейт він дуже сподобався, причому їй сподобався не тільки план, але і його автор.
   - Якщо всі підтримали, то я з ними, – сказав Борис.
   - Тоді почнемо зі зброї, ми вкрадемо трохи зброї зі складу. Там через низький рівень злочинності не сильна охорона, і то охороняють зброю від самогубців, які вирішили померти від кулі, а не іншими способами. Декілька раз траплялися такі випадки, – розповів свою ідею Микола.
   - Добре!- сказала віддавши честь команда.
Підготувавши все необхідне, через декілька днів вони поїхали до складу. Коли автомобіль із прикріпленим з заду причепом під’їхав, усі, окрім Віктора, вийшли з машини.
   - Ну як, все взяли? Я свій табельний пістолет, – запитав отаман.
   - Я молоток і ножиці по металу, – сказав Борис.
   - Лом, – відповів Деніс.
   - Я поки що вас почекаю, – виправдалась Маша.
   - У мене тут маскування. А на рахунок зброї, я сама можу себе захистити, - сказала Кейт.
   - Але ж це безглуздо, ми і так в однакових масках. Блондинка є блондинка, – сатирично підмітив і засміявся Деніс.
   - Це відстійний жарт, – прокоментувала Кейт.
   - Так це правда, пробач , але ти дійсно погано жартуєш, – промовив Борис.
   - Я не зрозумів жарту, до чого тут блондинки? – запитав через нерозуміння Микола.
   - А це древній стереотип. За ним всі блондинки тупі, але це абсурд. Колір волосся та інтелект не пов’язані, – пояснив Борис.
   - Навіщо ти взагалі про нього розповів Денісу, він тепер постійно жартує наді мною! – жаліється Кейт.
   - Просто ти дійсно не дуже розумна, через це я згадав про цей стереотип і розповів, – сказав художник.
   - Зрозуміло. Звідки ти це все знаєш? – запитав Микола.
   - Це секрет, – усміхнувшись відповів Борис.
   - Добре. Починаємо! – наказав отаман.
Команда прорізала, з протилежної до входу сторони, ножицями дірку у огорожі, після чого почала з двох боків підкрадатися до дверей. Там стояло два охоронці, які говорили один з одним. Борис кинув камінь. Один з охоронців підійшов розвідати, що там. Але звідти вибіг Деніс і вдарив його ломом по голові. Другий охоронець не встиг направити зброю, як йому в спину вистрілив Микола. Обидва охоронці померли. Можливо це надто жорстокий спосіб, але це було потрібно. Після цього короткого бою вони зламали замок інструментом( самі здогадайтесь, яким із тих, що вони взяли). Відчинили двері й усі разом почали переносити зброю та боєприпаси в причеп. Навантаживши його, вони сіли в автомобіль і поїхали до своєї бази.
Здобувши зброю, вони були готові зайнятися вербуванням, адже її наявність збільшить кількість тих хто буде підтримувати Миколу. Поєднавши свої ораторські здібності та талант Віктора до поезії, з допомогою друзів він зібрав 423 людини, на жаль, краденої зброї вистачило лише на декілька десятків людей, решта мала озброїтися чим знайде. Завербовані були людьми різних професії та світогляду, їх об’єднувало лише бажання скинути теперішню систему.
Тим часом, МЦГ покращило оборону складу, а також патрулювання вулиць, щоб вистежити, хто і навіщо здійснив атаку.
Отаман і його військо перейшли до нового етапу плану. Вони вирішили вбивати членів ради, що керувала не тільки містом, але й усім континентом, доки вони не капітулюють, а інакше вбити їх усіх, а потім і начальника гвардії. Я опишу декілька таких нападів.
Деніс разом із декількома людьми в ночі пробрався в будинок одного з членів. Вони підійшли до дверей, вони були замкнены, тому їм довелося її вибити. Звук розбудив господаря дому, і той вирішив подивитися, що там. Коли член ради вийшов зі спальні, його вже чекали. Він, побачивши кіллерів, подався тікати, але було вже пізно. Помічники Деніса схопили приреченого, а сам силач витягнув із рюкзака лом і почав розкручувати його в руці, одночасно підходячи до жертви. І коли підійшов до чоловіка, асасин ударив члена ради ломом у висок, потім зі злістю та пристрастю вдарив ще декілька разів, все сильніше і сильніше бив його по голові інструментом, що тримав в руках. Нещасний чоловік помер у страху та стражданні, а Деніс із командою пішли звідти тріумфуючи.
В цей же час, в іншому куточку міста, інша команда проникла в дім іншого члена. Ця група зробила все елегантніше, вони відімкнули замок спеціальним інструментом і тихо увійшли. Дім здивував асасинів, вони ніколи не бачили таких осель. Зазвичай у квартирах були з меблів лише ліжка та столи : кухонний та робочі, а тут і дивани, і шафи з книжками, і навіть телевізор із рідинно кристалічним екраном. Радник дивився на ньому довоєнні фільми, але убивці не знали, що це таке і навіть для чого тут телевізор. Для нашого світу і епохи це звичайний дім, але для цього це була розкіш. Один з убивць пішов і почав набирати ванну. А інші пробралися в спальню. Вони зв’язали члена ради, той прокинувся коли асасини почали свою справу, але було вже пізно. Окутаного в мотузки вони кинули чоловіка у ванну. Після цього вони додали до води солі щоб збільшити її провідність і пустили по ній електричний струм. Це був найоригінальніший з усіх способів убивства за цю ніч.
І нарешті третій, узагалі за цю ніч було близько ста нападів, але ці 3 я вибрав бо вони досить цікаві.
Асасини підійшли до дверей радника, у цьому випадку вони були навіть не зачинені. Коли вони зайшли у вітальню, то побачили там диван і столик біля нього. Головний з команди взяв подушку, що лежала на вище сказаній меблі. Вони тихо зайшли в спальню, там лежали на ліжку чоловік та жінка. Подушкою убивця притиснув намагаючись придушити нещасну. Жінка почала задихатися і помирати. Її чоловік почав прокидатися, але один із кіллерів застрелив його. Від шуму прокинулася та зайшла до кімнати 6-річна дівчинка. Один із команди сказав:
   - Розкажеш усім, що це справедливість і що це буде продовжуватися, доки рада не капітулює. – спокійно промовив убивця.
Сказавши це, він та інші асасини покинули цей дім. Перелякана дівчинка підійшла до ліжка, де лежали її мертві батьки. В один момент усе, що вона любила, зникло. Від побаченого дитина почала плакати над їхніми мертвими тілами. Так дівчинка провела всю ніч. Це інша сторона повстання. Цієї моторошної ночі було забрано життя однієї п’ятої ради.
Для того щоб попередження дійшло до влади, військо, у формі чуток розповсюджувало інформацію. Половина тої частини ради, що не була вбита, відмовилася від місць членів ради і тим самим врятувалася від війська Миколи, решта удосконалили охорону. Гвардія почала шукати убивць.
Побачивши, що не вся рада відреагувала на їхнє попередження, повстанці вирішили здійснити ще декілька нападів.
Уночі озброєних асасини пішли до дому одного з членів ради (Його код 13K567D). Після нападів війська Миколи він на одній з передач по телебаченню назвав повстанців терористами й обіцяв, що гвардія знайде та знищить цю організацію. Тому отаман поставив за ціль в першу чергу вбити його.
Коли асасини підійшли до дому 13K567D, то побачили, що біля дверей стояли 2 озброєних охоронці. Два солдати одночасно вистрілили у вартових і побігли вперед, але з-за дверей вийшло ще декілька. Вони почали стріляти по убивцях , декількох удалось убити, але решта перебила охоронців, яких разом з тими, що стояли коло дверей, було шестеро. Двоє тих, що вижили, зайшли в будинок по свою жертву, але коли вони йшли по коридору з кімнати вибіг 13K567D і з словами «здохніть!» вистрілив в одного з асасинів. Другий кіллер убив члена ради, після чого кинувся до друга.
   - Як ти себе відчуваєш? – перелякано запитав 14M787x.
   - Погано, важливих для життя органів він не задів, потрібно зупинити кровотечу, – відповів поранений.
   - Добре, – схвильовано відповів хлопець. Він дуже хвилювався за свого друга, намагався знайти чим перев’язати рану, в голову лізли думки про найгірше. Знайшовши аптечку, він побіг до 14M236d.
«Ось я знайшов…» - сказав хлопець, підійшовши до друга дитинства. Він знепритомнів, але ще був живий. Асасин надав першу медичну допомогу й поніс 14M236d до однієї з баз війська.
   - Що з ним? – запитала медик.
   - Його підстрелили, я спробував надати першу допомогу, – відповів хлопець.
   - Молодець, все правильно зроблено, - сказала оглядаючи лікар.
   - З ним усе буде в порядку? – схвильовано запитав 14M787x.
   - Так буде здоровий як кінь, Хтось ще вижив? – промовила Таня.
   - З шести тільки я і він. До речі, охоронців було теж 6, отже ми були кращі за них, – відповів асасин.
   - Не обов’язково, – відповіла на пиху хлопця Тетяна.
Крім цього, були іще напади, загалом за ніч було убито 30 членів ради і 80 асасинів. Очевидно, що втрати війська були великі. Микола втратив одну п’яту війська і це ще не все, через те, що асасини не забирали трупів побратимів, полеглих у бою, ті дісталися гвардії. По відбитках пальців МЦГ дізналася ідентифікаційні коди убитих і почали розпитувати про цих людей: де їх бачили, куди вони ходили.
14М787х зайшов у головний штаб війська й привітався.
   - Привіт! – сказав він.
   - О привіт! Як там тебе… - задумано промовив Нік намагаючись згадати як звати підлеглого.
   - Я 14М787х, – сказав хлопець.
   - Я б дав тобі ім’я, але я не хранитель знань, як Борис, я не знаю ніяких імен окрім тих, які почув від їх власників, – сказав і задумався отаман.
   - Ну гаразд обійдусь без цього. – відповів 14М787х.
   - Придумав! – радісно виголосив Микола.
   - Що? – запитав трохи здивувавшись хлопець.
   - Це звісно примітивне, але все ж ім’я: Емікс. Від літер твого коду : ем та ікс, – розповів Нік.
   - Дякую це хороше ім’я.
   - Нема за що, – відповів усміхнувшись Микола.
Двері штабу відчинилися, в приміщення забігло десятеро озброєних гвардійців і почали стріляти. Микола та ще декілька людей устигли сховатися, а Емікс та решта стали жертвами череди куль автоматів.
   - Миколо, скажи 14М236d, що він був найкращим із моїх друзів та найближчою людиною, – сказав з останніх сил, стікаючи кров’ю, Емікс.
   - Що за фігня?! – поставив, відстрілюючись та слухаючи останні слова хлопця, риторичне запитання Микола.
Інші теж відстрілювалися. Микола убив двох: одному вистрілив у голову, а іншому спочатку зі словами «тримай кулю» - влучив в пах, від чого той впав через агонію, а потім добив бідолаху пустивши постріл у груди. Нападники були вбиті, але з людей в штабі вижив тільки Нік.
Після цієї бійні отаман утік до бази, де був 14M236d.
   - Привіт Миколо! – сказав Борис.
   - Нашу головну базу знайшли, я єдиній, хто вижив. Де 14M236d? – спитав ватажок.
   - Там, – занепокоєно відповів художник, показавши на двері медпункту.
   - Дякую! – промовив Микола підійшовши до дверей. Він мав передати останні слова Емікса. Йому було тяжко на душі говорити таке, раніше отаман не робив такого. Якщо траплялися випадки, коли потрібно сказати подібне, Микола просив інших. Та, на жаль, на цей раз усе інакше. Хлопець зібрав свою рішучість і увійшов до кімнати.
   - Добридень, Миколо. Що тобі потрібно? – запитала лікар.
   - Привіт, Таню, я до Емета. – відповів отаман.
   - Що таке? – запитав 14M236d.
   - 14М787х помер, – сумно відповів Микола.
   - Як так? – промовив із печаллю та недовірою Емет. Він відмовлявся вірити в це, хоча підсвідомо знав, що отаман каже правду. Його серце наповнилося горем. Він почав плакати.
   - На наш штаб напала гвардія, вони вбили усіх, лише я зміг вижити. Перед смертю Емікс, так я його назвав… - почав розповідати Микола.
   - Ім’я Макс йому б краще підходило, – промовив зайшовши до медпункту Борис.
   - Це зараз не так важливо! Перед смертю він попросив передати, що ти був його найкращим другом і найближчою людиною, – з полегшенням розповів Микола і водночас трохи розсердився на художника за безтактовність.
   - Зрозуміло, – печально промовив Емет змирившись із загибеллю друга.
   - Усі вийшли, а 14М263d поринув у спогади.
Дуже давно, коли Емет був дитиною ,гуляючи, він почув якісь дивні звуки. Вони були прекрасні, хлопчик ніколи не чув нічого прекраснішого, тому пішов до джерела цих хвиль у повітрі. Він побачив хлопця з якоюсь не зрозумілою річчю.
   - Що це таке? - запитав хлопчик.
   - Це музичний інструмент, – відповів Емікс.
   - Музичний інструмент? Це він створює ті гарні звуки? – запитав Емет.
   - Ага, – відповів хлопець.
   - Звідки ти його взяв і навіщо він тобі? – запитав хлопчик.
   - Сам зробив. Він потрібний щоб грати музику, це ті звуки, що ти чув. Тільки не розповідай про це ні кому! – гордо промовив Емікс.
   - Чому? – здивовано запитав хлопчик.
   - Музика заборонена, – відповів юнак.
   - Але чому? Вона ж прекрасна! – здивовано спитав Емет.
   - Не знаю, – відповів Емікс.
   - Мені подобається твоя музика, ти часто тут буваєш? Я з радістю буду приходити, щоб послухати її! – сказав хлопчик.
   - Так, я живу неподалік. Із радістю буду чекати тебе, музику приємніше грати коли хтось слухає, – радісно відповів Емікс.
   - Хлопці після цього почали часто зустрічатися, вони проводили час разом. Ця пара стала справжніми друзями.
Такою була історія дружби Емікса та Емета.
Микола зібрав усю початкову команду: Бориса, Катю, Віктора, Марію та Дениса.
   - Нашу головну базу знайшли, – повідомив, отаман.
   - Це погано. Багато постраждали? – запитав Віктор.
   - 15 Убиті, – відповів оратор.
   - Жах, може, не треба було скоювати ті напади? – відреагувала Маша.
   - Ні! Навіть не думай про це! Ми мали це зробити, це наш обов’язок! Наші померлі товариші це ціна звільнення від тиранії. Їхні жертви не повинні бути порожніми, необхідно боротися далі, діяти… - Микола спочатку розгнівано накричав, а потім почав розповідати промову.
   - Добре! – викрикнули всі.
   - Тоді маємо діяти, – зберимося та захопимо ЄЦУ( Євразійський центр управління). Доведеться зібрати все наше військо, щоб мати шанси захопити будівлю. – розповів свій план Микола. В його голосі та обличчі можна було відчути неабияку серйозність та хвилювання.
   - Гаразд, повідомимо усіх, – сказав художник.
Усе військо почало збиратися навколо ЄЦУ. І коли всі зібралися, вони вибили ворота й забігли на територію Ради. В один момент декілька десятків асасинів полягли. Гвардія зрозуміла, що Військо спробує напасти на ЄЦУ і влаштували засідку, як тільки повстанці зайшли по них почали стріляти з кулеметів. Більшість тих, що вижили відступила за бетонну огорожу Ради, але 50 бійців дезертирували дізнавшись про зброю противників. Я не буду рахувати стільки хоробрих залишилося, скажу так: близько половини війська. Микола почав шукати вихід з ситуації.
  - Треба відступати, – з сумом промовив Микола.
  - Ні ми маємо боротися далі! – сказав Борис.
  - Якщо продовжувати, то вони всі помруть. Я не буду продовжувати! – відповів Нікола.
Почувши це Борис підійшов до Миколи й ударив його кулаком по щоці. Від цього хлопець упав. Художник почав бити лежачого Миколу ногою. Тричі вдаривши нещасного Борис відійшов і промовив: « ти думав що є лідером? Не сміши мене, ти ніщо, я тут бос!» - Микола трохи відійшовши від побоїв витягнув пістолет та три рази вистрілив по нападнику. Усі кулі влучили, але після цього сталось те, що викликало жах у хлопця. Прямо на його очах рани Бориса загоїлися всього за 5 секунд кожна. Це розсердило художника. Він підійшов до нещасного, взяв його за шию і кинув на 5 метрів у даль і 2 у висоту. Після цього Борис підбіг до Миколи і декілька разів вдаривши його по грудях зламав усі ребра, 12M377W почав помирати. Художник встромивши, ніби ніж, палець у груди хлопця сказав: «Ні, ти не помреш. Мені ще потрібні твої послуги». Тіло Миколи почало швидко відновлюватися і за хвилину було повністю відновлене. Борис витягнув палець з тіла хлопця і рана, завдана ним, теж зцілилася. Реакція людей, що це бачили, була різна. Частина була перелякана перед силою Бориса, інших вона наповнювала надією на перемогу.
   - Ну як тепер ти будеш слухняним, – сказав нападник.
   - А в мене є право на вибір?! – риторично запитав Микола. В його голосі було чутно і гумор, і відчай. Він розумів, що Борис не дасть йому ні померти, ні діяти проти його волі. Стало зрозуміло, що перейшовши на сторону художника він не звільнився, а потрапив у ще жахливіше рабство, але з ілюзією свободи.
У дім начальника гвардії зайшов чоловік. Ззовні все виглядало скромно. Але коли він спустився в підвал, то побачив там величезну кімнату.
Усі стіни в ній були покриті ілюстраціями з грецької міфології. Там було зображено: копія картини «народження Венери», Персей і Андромеда, Геракл і Немейський лев, аргонавти та багато чого іншого. По центру кімнати знаходився басейн розміром 5х5. На дивані сидів чоловік азіат середнього віку в оточенні двох жінок у відвертому одязі.
    - Добрий день, сер. У мене є для вас оголошення… - почав говорити гвардієць, але його перебили.
В кімнату зайшов чоловік.
   - Я зробив те, що ви просили. – промовив тесля.
   - Добре, ти робиш гарні вироби з дерева. Розстріляти! – Наказав 13D666v, після чого двоє чоловіків, що увійшли разом із майстром, схопили нещасного та силою потягли з кімнати. Тесля при цьому опирався та говорив: « Чому? За що? Навіщо?...»
   - Ми дізналися хто стоїть за повстанням.- продовжив говорити гвардієць.
   - І хто цей розумник? – запитав начальник гвардії.
   - 13В666r – відповів чоловік.
   - Борис! Знову він. Цей кіборг набридає нам уже 80 років. Постійно доводиться за ним прибирати, – встав і сердито викрикнув 13D666v.
У той час біля ЄЦУ. Люди, надихнувшись побиттям Миколи, стали готові виконувати будь-які накази брехуна. І коли Борис промовив: «вперед,» - усі відправилися в бій. Вони бігли крізь черги кулемету. Вижило не набагато, трохи більше десятка, але їм вдалося знешкодити ворога.
З центру міста до нісся сильний вибух. Коли рештки війська оглянулися, то побачили , що з небес почали спускатися та бомбардувати невідомі літаючі апарати. Один із них невеликого розміру незрозумілим чином підняв Миколу в повітря і почав притягувати до себе. Борис побачивши, це розсердився і, під бігши з словами «він належить мені», схопив хлопця за ногу. Коли він це зробив НЛО продірявив його груди лазером. Монстер відпустив Миколу. Літаючий апарат добив Бориса, зробивши ще декілька пострілів і забрав Миколу.
Інопланетний флот, розстрілював усі людські міста, в той час як дрон ніс оратора до великого корабля. Коли Миколу доправили до пункту призначення, він опинився в санітарному приміщенні де його спочатку спеціальні пристрої облили якоюсь рідиною, а потім опромінили. Хлопець відчував шок та страх. Він не розумів, що це за місце, хто і навіщо його сюди привів. Раптом двері відкрилися й звідти до нісся чоловічий голос «Підійди!». Миколі було страшно, але він послухав його. Екс-отаман опинився у великій кімнаті, на її протилежному боці стояв людиноподібний прибулець.
   - Привіт, Миколо! Я радий тебе зустріти, – доброзичливо промовив гуманоїд.
   - Звідки ти знаєш моє ім’я та чому я тут? – запитав здивований юнак.
   - Я та деякі інші представники мого виду стежили за вами. Ти тут тому, що є одним з 10 000 людей, яких ми врятуємо, – відповів інопланетянин.
  - А що чекає решту людства? – схвильовано запитав Микола.
  - Загинуть, – цинічно промовив чоловік.
  - Чому ви це робите?- …
  - По-перше, «ми» є у вас людей, це й привило вас до такого фіналу, в нас немає «ми» кожен з нас «я». По-друге, люди знецінили своє життя, позбавили його своєї вартості, тому винищення майже всього людства не буде страшним гріхом. – відповів прибулець.
   - Як ми знецінили його? Що людство такого зробило?- уже без страху, а з сумішшю легкого гніву, відчаю та цікавості запитав мудреця.
   - Ми спостерігаємо за вами уже сотні років. Ми бачили ваші злети та падіння, помилки та досягнення. Незважаючи на дві світові та купу дрібних воєн, те, що ви зробили з Землею, ви зберігали в собі той вогонь, який робив ваші життя цінними. Але третя світова все змінила, після неї все пішло шкереберть. Ви почали втрачати своє полум’я.
Життя життю не рівня. Його цінність не тільки в різних видів, але й у представників одного буває інакша. Вартість життя залежить від його унікальності. Якщо таких, як ти багато, то вона мала, а коли навпаки, то велика. Істота, яка відріклася від своєї унікальності й намагається стати таким як інші, губить свою душу, зменшує власну вартість життя. Найжахливішим проявом цього є відречення від мистецтва у будь-яких його проявах, як це зробили лідери вашого народу. В таких істот душі мертві, а життя нічого не варті. Адже мистецтво – це найсвятіша річ у Всесвіті, воно цінніше навіть від життя, – пояснив чоловік.
   - Зрозуміло, але чи не занадто жорстоко по відношенню до звичайних людей? – запитав, уже спокійно, Микола.
   - Цинізм – це невід’ємна частина справедливості. Хоча вона й уважається добром, але є протилежністю милосердя. Адже: по-перше, милосердя є протилежністю цинізму, який є частиною справедливості; а по-друге, воно змушую поводитися з іншими краще, ніж вони того варті.
Крім того, ці дві істини є добром лише в певних межах. Якби світ був абсолютно справедливим, ми б усі були мертві. А якщо милосердним, то – у світі був би хаос та царства гріха.
Усього повинно бути в міру, така істина цього світу.
   - Думаю, з тебе досить інформації, – просвітив юнака мудрець.
   - Дякую вам за мудрість та дякую за те, що врятували моє життя, – подякував Микола.
   - Ледь не забув, ми не хочемо, щоб ви вимерли, тому підібрали для кожного з тих хто вижив, пару. Тобі дістався особливий партнер, ти одружишся на дівчині з нашого виду.- коли він це промовив, у залу зайшла дівчина-інопланетянка.
   - Ходімо зі мною! – промовила вона, і Микола пішов за нею.