1 розділ

Місто дихало ранковою прохолодою. На небі повільно прокидалося сонце, фарбуючи вулиці рожевим світлом. У дворі невеличкого старого будинку, де жили Єва і її батьки, звучав дитячий сміх. Єві було всього шість років, і вона завжди бігала по вулицях із незмінною посмішкою на обличчі. Сьогодні був день, коли вона вперше зустріла хлопця з сусіднього дому — Марка.

Він сидів під великим кленом, намагаючись вирізати щось із дерева маленьким ножем. Його обличчя було серйозним, але кожен рух руки видавав нетерпіння й інтерес.

— Що ти робиш? — запитала Єва, нахиляючись над ним.

Марк підвів голову і трохи здивовано подивився на дівчинку. Вона була вся у легкому білому сарафані, з заплетеними в кіски темними волоссям і цікавими очима.

— Вирізаю човен, — відповів він, продовжуючи працювати над шматком дерева.

— Ти вмієш робити човни? — Єва не могла втриматися від запитань, хоча завжди тримала дистанцію з іншими дітьми.

— Поки що ні, але навчусь, — впевнено відповів Марк, відкинувши вбік маленьку гілочку.

Єва прикусила губу, вагаючись. Вона ніколи не бачила, щоб хтось із її друзів міг робити такі речі. Але Марк був іншим. Він здавався старшим за свої роки і завжди щось майстрував або досліджував. Це було дивно і водночас цікаво.

— А я можу допомогти? — нарешті наважилася запитати вона.

— Можеш тримати човен, щоб я міг різати рівно, — запропонував він, і Єва одразу сіла поруч, підклавши собі під ноги маленький килимок, який знайшла неподалік.

Вони довго мовчали, поки Марк акуратно вирізав дерево. Єва уважно дивилася, як він працює, його темне волосся спадало на очі, і вона час від часу відсувала його за вухо, щоб не заважало. Це було їхнім першим справжнім знайомством, але воно відчувалося, ніби вони знали одне одного ціле життя.

— Готово! — нарешті сказав Марк, гордо показуючи маленький дерев'яний човен, який він вирізав.

Єва розглядала човник з цікавістю і трохи заздрістю. Вона ніколи не думала, що можна зробити щось таке власними руками. Це було наче маленьке диво.

— Він плаватиме? — запитала вона, дивлячись на невеликий струмок, що протікав поруч із двором.

— Не знаю, давай перевіримо, — посміхнувся Марк, встаючи.

Вони разом побігли до струмка. Вода була кришталево чистою, і в ранковому світлі вона виблискувала, ніби маленькі діаманти плавали на поверхні. Марк акуратно опустив човник у воду, і вони обидва затамували подих.

Човен легко поплив по течії, і діти зі сміхом почали стрибати поруч, спостерігаючи, як він віддаляється. У тієї миті вони відчували свободу, яку тільки дитинство могло подарувати. Це був початок їхньої дружби, яку вони будували на спільних моментах, на дослідженнях і маленьких пригодах.

— Ми ще щось зможемо зробити, — сказала Єва, коли човен зник за поворотом.

— Обов’язково, — згодився Марк. — Тепер ми зможемо зробити справжню флотилію!

Наступного дня після того, як вони запустили свій перший човен, Марк і Єва знову зустрілися біля старого клена, де хлопець продовжував вирізати нові вироби. Цього разу він вже мав план — зробити цілий флот із кількох маленьких човнів. Єва принесла свій блокнот і олівець, щоб допомогти йому із дизайном.

— Ось тут можна зробити вітрило, — вона показала на грубий ескіз, який швидко намалювала.

Марк пильно дивився на малюнок, а потім кивнув.

— Це добре. А ще ми можемо прикріпити до нього маленький прапорець, — сказав він, намагаючись зібрати кілька тонких гілок для майбутніх вітрил.

— А як називатимемо їх? Кожен корабель має мати назву! — Єва серйозно подивилася на свого друга. В її очах блищала справжня цікавість, адже вона вважала кораблі чимось магічним.

— Давай придумаємо назви самі, — запропонував Марк, — Але лише тоді, коли вони будуть готові.

Єва була згодна. Вона любила фантазувати, але Марк завжди ставився до речей з обережністю, мовляв, усе має відбуватися поступово. У цьому вони доповнювали одне одного. Її уява і його терпіння створювали баланс у їхніх стосунках, навіть у такому юному віці.

Вони цілий день майстрували нові човни, пробували різні матеріали, знаходили тонкі гілки, сухе листя, шматочки тканини. Єва, як завжди, малювала їхні вироби в блокноті, а Марк втілював усе в життя. В кінці дня, коли човни були готові, вони вирушили до струмка, щоб знову відпустити їх на воду.

— Тепер у нас справжній флот! — гордо заявив Марк, дивлячись, як п’ять маленьких човнів повільно пливуть за течією.

— Давай назвемо цей день Днем великого флоту! — сміялася Єва, спостерігаючи за маленькими флотиліями, які віддалялися вдалечінь. Вона любила такі моменти — безтурботні, сповнені сміху та дитячої радості.

З тих пір Марк і Єва стали нерозлучними. У кожній пригоді, кожному новому задумі вони завжди діяли разом. Щоправда, були моменти, коли вони йшли різними шляхами — Єва, захоплена своїми малюнками, з головою поринала у творчість, а Марк почав усе більше зацікавлюватися тим, як працює світ довкола. Він цікавився механізмами, речами, які можна було змайструвати власноруч. Часто після школи він зникав на кілька годин у старому гаражі свого дідуся, де працював над черговим проектом.

Єва іноді приходила до нього, сидячи збоку і спостерігаючи, як він щось майструє з металу або дерева. Її уяву захоплювали форми і лінії, але замість того, щоб допомагати Марку фізично, вона малювала те, що він створював. Її блокнот був наповнений ескізами машинок, механізмів, а також фантастичних пристроїв, які могли б існувати лише у її мріях.

Одного разу, коли вони знову були разом у гаражі, Марк працював над черговим проектом — моделлю літака. Він мріяв зробити літак, який би міг літати, навіть якщо лише на короткі відстані.

— Як ти думаєш, він злетить? — запитала Єва, розглядаючи маленький дерев’яний каркас.

— Я не знаю. Але ми це з'ясуємо, — відповів він, не відриваючи очей від роботи.

Єва сіла поруч, перегортаючи свій блокнот. Вона вже кілька разів малювала літаки, і навіть фантазувала про те, як би вони виглядали у повітрі. Її мрії були більшими за будь-які реальні можливості, але саме це надихало її продовжувати.