Глава 28

Настя

Вийшовши на вулицю, я притулилася спиною до вхідних дверей і зробила глибокий вдих. Невже я нарешті вільна? Вільна самостійно обирати з ким мені бути?

Так я простояла декілька хвилин, а потім попрямувала до воріт, вийшовши за які, я надзвичайно здивувалась, коли побачила дві машини. Біля однієї з автівок стояли два чоловіки, схожі на тілоохоронців, а з іншої іномарки вийшов Нетішев Олександр. Наблизившись до мене, він запитав:

– Ти в порядку?

– Так, – відповіла я і запитала. – Що з Андрієм?

– Зламане ребро, декілька синців, але жити буде, – підбадьорливо вимовляє Олександр.

– Я можу його побачити?

– Звичайно, поїхали...

І ми разом попрямували до лікарні. Олександр провів мене до палати Андрія і залишив біля дверей. Я тихо відчинила двері, щоб у разі, якщо Андрій спить, не розбудити його. Але коли увійшла в палату, то зрозуміла, що він і не збирався спати.

Андрій лежить на койці та дивиться у вікно розсіяним поглядом. У такому стані я його ніколи ще не бачила. Мені навіть важко описати ступінь відчаю, у якому він зараз перебуває. Складається враження, що думками Андрій повністю в собі. Він навіть не помітив, що в палаті вже не один.

– Андрію! – тихо позвала я його.

Не реагує.

– Андрію, ти чуєш мене? – знову кличу я.

Він повернув до мене голову, але декілька секунд його погляд був пустим. У момент, коли Андрій зрозумів, що це я, він вмить спробував підвестись із ліжка, але одразу скривився від різкого болю. Побачивши це, я підбігла до нього, намагаючись знову уложити його на подушки.

– Не вставай, тобі не можна.

Але він, попри біль, підносить руку до мого лиця і, торкаючись вилиці, промовляє.

– Насте, це ти?

Декілька нескінченно довгих секунд ми дивились одне на одного, а потім він тихо сказав:

– Я думав, що втратив тебе.

– Ні. Тепер я вільна. Справді вільна.

– Я так розумію, що за це потрібно завдячити Олександру.

Наче легкий на спомин, він з’явився у дверях.

– Ну що, Аладдіне, нарешті, Жасмін із тобою? – з усмішкою промовляє Олександр.

– Так. Я – твій боржник, – відповідає Андрій, обіймаючи мене.

– Тепер ми квити. І до того ж я виконав свою обіцянку. Казав же, що не довго тобі залишилось холостякувати, – самовдоволено вимовляє Олександр, складаючи руки на грудях, а потім усміхаючись додає. – За це можеш не дякувати.

Від автора

Любі мої читачі, ось і завершилась історія про циркачку. Хочу висловити щиру подяку за вашу підтримку у вигляді лайків та коментарів. Для мене було надзвичайно зворушливо створювати цю книгу під враженнями від ваших відгуків.

Хочу запропонувати невеличке опитування в коментарях: напишіть, будь ласка, чи хотіли б ви прочитати історію про Кирила? Він, звичайно, багато лиха накоїв, але мені раптом захотілось в наступній книзі показати йому, що почуття можуть бути взаємними. Тож чекатиму на ваше рішення…

P.S.: На знак подяки за ваші коментарі та лайки цій книзі, я готую невеличку бонусну історію про Настю та Андрія. Тож прощаюсь з вами ненадовго.

                                                           З любов’ю                                                                                                                                                                      ваша Аврора Дейнеко