Глава 27

Настя

А після цього я ніби випала з часу. Я навіть не пам’ятаю, як ми дісталися до особняка, у якому мешкає Кирило. Всю дорогу в мене перед очима було обличчя Андрія, що благає не погоджуватися, а в голові звучали його слова: «Насте, навіть не думай!».

– Ходімо... – сказав Кирило, відчинивши переді мною двері машини. А я продовжую сидіти, дивлячись перед собою невидячим поглядом.

– Насте, якщо ти не підеш сама, я понесу тебе на руках... – вимовляє Кирило.

Я мовчу і не рухаюся з місця. У результаті він нахиляється і бере мене на руки. До свого будинку він ніс мене дуже дбайливо, наче дитину, а коли посадив у крісло у вітальні, промовив:

– Ти вся тремтиш, я принесу покривало.

А я тільки зараз помітила, що мене, справді, б’є дрібне тремтіння. Укутуючи мене в покривало, Кирило завмер біля моїх ніг навпочіпки й сказав:

– Ти зробила правильний вибір.

– Ти не залишив мені вибору, – вимовила я і сама здивувалися тому яким надламаним голосом це пролунало.

– Ти сама винна! Якби ти не зійшлася з ним, я б продовжував чекати тебе й надалі.

– Винна?! Я ніколи не приховувала від тебе те, що не можу відповісти тобі взаємністю! Я чесно виконала наш договір: була одна до сьогоднішнього дня, а, повернувши тобі гроші, нарешті, стала вільною від цього зобов’язання.

– Мені не потрібні гроші, мені потрібна ти! І сьогодні ти дала мені нову обіцянку, що будеш зі мною! – з натиском промовив Кирило і, схопившись за краї тканини, притягнув мене до себе.

Витримавши його погляд, я, на диво спокійним голосом, вимовила:

– Так, я буду з тобою, але ніколи не буду твоєю! Це я тобі також обіцяю...

Знаю, що граю з вогнем, але зупинитись вже не можу. Я раптом зрозуміла, що мої почуття до Андрія дають мені сили протистояти Кирилові.

– Подивимося...

Він так різко відпустив краї покривала, що я похитнулась і впала назад на спинку крісла. Кирило відійшов до вікна і, приклавши долоні до скла, стоячи спиною до мене, уже спокійніше запитав:

– Чому саме він?

– Ти сам знаєш, що відповіді на це запитання немає. Так само я можу спитати: чому саме я?

Так, як відповісти на це йому не було чого, Кирило просто стояв і нервово стискав і розтискав кулаки.

Скільки пройшло часу я не знаю, але в якийсь момент він завмер і, дивлячись у вікно, зло промовив:

– Що?! Якого…

Мимохідь подивившись на мене, він кинув:

– Будь тут!

І швидким кроком пішов у бік виходу. Я підскочила до вікна, у якому побачила, як Кирило вибіг з дому. Він пішов на зустріч своєму батькові, який щойно вийшов із машини. Я бачила його раніше кілька разів на змаганнях, у яких Кирило брав участь, та завжди дивувалися до чого він зовні не схожий на тата, адже Кирило на дві голови вищий за Володимира Миколайовича. Проте, попри свій маленький зріст, його батько справляє враження дуже впливової людини.

Володимир Миколайович зробив вигляд, що не помітив мене, коли проходив повз вітальню кудись далі по коридору. Кирило пішов за ним, кинувши мимохідь на мене погляд.

Декілька хвилин я стояла незворушно, але не витримала і попрямувала в бік кабінету, до якого зайшли чоловіки. Я зупинилась біля дверей, не знаючи, що робити далі. Спочатку було тихо, але через якийсь час із кабінету почали доноситись уривки фраз на підвищених тонах.

– Я не відпущу її! – злісно вимовляє Кирило.

– Доведеться, – заперечує батько.

– Я надто довго її добивався! – вигукує Кирило.

– Тим гірше для тебе. Якщо не зміг підкорити, то вже і не втримаєш, – парирує батько.

– Тож я маю просто її забути, як ти забув мою матір? – злісно вимовляє Кирило.

– Це вже твоя справа, – спочатку байдуже говорить батько, а потім сталевим голосом додає. – Але я не збираюсь втрачати свій бізнес через цю дівчину. Той, хто вимагає її відпустити, – це один із моїх кредиторів. Він попередив мене про те, що якщо вона не буде сьогодні на волі – я втрачу все. У такому випадку і ти також. Ще я перестану утримувати твою матір, як робив це всі ці роки, не зважаючи на наше розлучення. А ти ж знаєш, що їй потрібне лікування.

– Це не за правилами, батьку! Ти ж знаєш, що це заборонений прийом, – пригнічено говорить Кирило.

– Мені зараз не до правил! – знов розлючено викрикує батько і додає. – Це питання справи всього мого життя. Ти завжди отримував все, що хотів. Але зараз я не збираюсь через твою примху втрачати все.

– Вона – не примха! Для мене це серйозно, батьку. Я кохаю її.

Як не дивно, але я вперше почула ці слова від Кирила, хоча він адресував їх і не мені особисто. Чомусь я і сама завжди вважала, що я для нього лише забаганка, яку він не зміг отримати, тому не може заспокоїтись. Я ніколи навіть не допускала думки про те, що це може бути щось серйозніше. Хоча навіть якби я дізналась про почуття Кирила – це все одно б нічого не змінило, оскільки я не змогла б відповісти на них взаємністю. Наче почувши мої думки, батько Кирила промовив: