Глава 14

Настя

Коли ми опинились в аеропорту Севільї, я відправила Кирилові послання, у якому сповістила про те, що поїхала у відрядження з метою заробити додаткові гроші та скоріше повернути йому борг. У кінці повідомлення я зазначила, що пам’ятаю про всі свої зобов’язання перед ним.

Коли всі юридичні моменти в аеропорту було уладнано, ми з Андрієм дочекались, поки Ульріха завантажили у спеціальний фургон, а після цього сіли в авто, яке чекало на нас біля аеропорту. Дорога до дому Андрія зайняла близько години. Коли ми під’їжджали до нього, то через густо насаджені дерева роздивитись щось було неможливо. Але після того, як ворота відчинились, перед нами з’явився іграшковий будиночок білого кольору з червоним черепичним дахом та балконом, обплетеним виноградом. Я все не могла на нього надивитись настільки він затишно виглядав.

– Ну як тобі моє помешкання? – ставши поруч зі мною, питає Андрій.

– Він казковий! – відверто відповідаю я.

– Тепер це дійсно так, – підтверджує він.

– Чому тільки тепер? – уточнюю я.

– Бо тепер тут житиме принцеса, – підморгуючи мені одним оком відповідає він і додає. – Підемо визволяти ще одного казкового героя.

Підійшовши до фургона, у якому перевозили Улю, ми одразу зрозуміли, що кінь, м’яко кажучи, збентежений. Коли конюхи, які тут працюють вивели Ульріха з фургона, він одразу ж став на диби. Хвилин п’ять ми всі гуртом намагались його вгамувати та завести в стайню, але в нас нічого не виходило. Тварина, перебуваючи у стані стресу після перельоту та тісного фургона, явно не готова знову опинитись у замкнутому просторі. Ми ще декілька хвилин намагались його вмовити, але все даремно. Тоді в якийсь момент я поглянула на Андрія: він без слів зрозумів, що я хочу зробити, тому ствердно кивнув, погоджуючись зі мною. Заручившись його підтримкою, я підійшла до коня, а Андрій дав команду конюхам відпустити Ульріха. Після цього я застрибнула на спину коня і, як було, без сідла, пустила його в галоп.

Склалось враження, що він тільки й чекав на це. Перестрибнувши через огорожу, він помчав мене по стежці у бік лугу, який було видно звідси. Ця ситуація нагадала мені наше знайомство з Улею. Тоді він теж хотів свободи від стін стійла, у якому його тримали. І зараз ситуація повторилась. Я раптом замислилась над тим, що ми з ним у цьому схожі, адже мені теж хочеться свободи, а саме свободи вибору та можливості самостійно обирати свою долю. Насправді останнім часом мене почало все більше тяготіти зобов’язання перед Кирилом. З’явилось нестерпне бажання якомога швидше позбутись боргу та стати вільною. Роздумуючи над цим, я мчалась верхи, допоки не відчула полегшення і сили діяти далі.

Коли ми з Улею повертались назад, Андрій чекав на нас біля стайні.

– Ну що, задоволений? Знову ти її у мене з під носа увів! – промовив Андрій, потріпавши Улю по шиї.

– Де його стійло? – запитала я, проігнорувавши неоднозначні слова чоловіка.

– Ходімо зі мною... – відповів Андрій і попрямував у глиб стайні.

Приміщення мені одразу сподобалось: велике, світле з широкими стійлами.

Ульріху тут буде добре. Коли ми почистили Улю та облаштували все необхідне для нього, Андрій запросив мене в будинок. Всередині він виявився дуже милим і затишним. Навіть не схоже, що це помешкання неодруженого чоловіка. Як мені пояснив Андрій, він купив будинок уже з готовим дизайном та повністю мебльований, з гумором зазначивши, що єдине, що він додав від себе – це побудував стайню.

Так почались мої два тижні в Іспанії. Спочатку весь мій час займав Ульріх. Лише коли він звик до свого нового житла і нових конюхів, у мене з’явилось більше вільного часу. Саме тоді Андрій почав мені пропонувати кудись поїхати відпочити, але я завжди знаходила причину, щоб відмовити. Незважаючи на те, що я далеко від Кирила, але все одно не можу змусити себе порушити дане йому слово, інакше потім собі цього не пробачу. Хоча мені нестерпно хочеться погодитись на пропозицію Андрія. Хочеться, щоб він показав мені місто. Я, звичайно, встигла сама подивитись дещо з місцевих пам’яток, але впевнена, що з Андрієм це було б зовсім інакше.

Сьогодні, повернувшись з прогулянки з Ульріхом, я застала Андрія вдома, хоча зазвичай у цей час він на роботі.

– Привіт, – говорю я.

– Привіт, – відповідає він і додає. – Здивована, що я так рано?

– Трохи, – відповіла я.

– Хочу пообідати разом з тобою вдома, адже поїхати до ресторану зі мною ти постійно відмовляєшся, – примруживши очі, промовляє він.

Але в його голосі немає і натяку на докір. І це мені в Андрієві дуже подобається. Він ніколи не тисне на мене, на відміну від Кирила, який завжди дивиться на мене так, ніби одним лише поглядом намагається підкорити мою волю собі. І це одразу викликає в мені внутрішній протест. Мені набридло постійно відчувати себе бажаною здобиччю хижака. З Андрієм все навпаки – він поводиться дуже тонко і ненав’язливо, не порушуючи меж мого особистого простору. З ним я не почуваюся горлицею, що намагається втекти від яструба. Проте водночас я відчуваю гіркий присмак жалю, адже саме Андрію мені хочеться сказати «так», але, на жаль, я не можу поки цього зробити. А чи захоче він чекати, допоки я зможу йому відповісти взаємністю, – я не знаю. Звичайно, я могла б розповісти йому про наш договір із Кирилом, але не можу змусити себе це зробити.