Глава 13

Настя

День відльоту до Іспанії виявився напрочуд складним для мене. Для того, щоб друзі Кирила мене не зупинили, довелось покидати свій дім, переодягнувшись у хлопця. Дивом, але мені це вдалось!

Окрім усього цього, я дуже нервуюсь, адже мені доведеться летіти вперше в житті та ще й супроводжувати при цьому коня. В аеропорту Андрій займався оформленням документів, а я контролювала завантаження Улі в багажний відсік літака. Кінь, звичайно, дуже знервувався від того, що його кудись перевозять. Тому вже більше аніж півгодини я намагаюсь його заспокоїти. Він трохи прийшов до тями, коли отримав свої улюблені смаколики – яблука, які я спеціально для нього прихопила.

– Не хвилюйся, мій хороший, я буду недалеко від тебе. Ти ж знаєш, що я тебе люблю? – розмовляю я з Ульріхом, обійнявши його за шию.

– Ще трохи і я почну ревнувати, – почула я за спиною голос Андрія.

Повертаюсь і бачу: він стоїть, схрестивши руки на грудях та опершись плечем на загорожу стійла. У виразі його обличчя немає й натяку на гнів.

– Тобі немає чого хвилюватись. Ти ж знаєш наскільки він відданий тобі! – промовляю я.

– А я не його до тебе ревную, а навпаки: тебе до нього. Хотілося б і мені почути слова, які ти щойно йому сказала, – вимовив Андрій, підійшовши впритул до мене.

Дивлюсь йому в очі й не знаю, що на це сказати. Адже не схоже на те, що він зараз жартує. З цієї незручної ситуації мене врятував Ульріх: він ткнувся носом мені в плече, вимагаючи нову порцію яблук. Тому, проігнорувавши неоднозначну фразу Андрія, я продовжила годувати коня.

– Щастить тобі, брате! – ображено вимовив Андрій і залишив нас із Улею наодинці.

Через двадцять хвилин ми з Андрієм сіли у свої крісла в салоні літака. І коли стюардеса розпочала інструктаж з правил безпеки під час польоту, я занервувала і почала соватись.

– Що трапилось? – запитує у мене Андрій.

Мовчу.

– Насте, що з тобою?

Мовчу і роблю глибокий вдих. І тут чую здивоване:

– Ти що боїшся літати?

– Схоже на те, – ледь вимовляю я і додаю. – Я ніколи раніше не літала.

– Але ж ти повітряна гімнастка і літаєш без страховки під куполом цирку. Невже там тобі не страшно? – питає Андрій.

– Там на дев’яносто п’ять відсотків все залежить від мене. А тут – у цьому літаку – від мене нічого не залежить, – відповідаю я.

– Неправда твоя! Від тебе залежимо ми з Ульріхом, – усміхаючись вимовляє він і додає. – Мені колись циганка нагадала довге життя. Тож тобі варто літати завжди лише зі мною.

Почувши це, я розсміялась і промовила:

– Ну, якщо циганка нагадала, тоді це все змінює! Завдяки цьому невимушеному жарту я відчула, як моя тривожність кудись поділась. Та й взагалі весь політ до Іспанії Андрій відволікав мене смішними історіями, у результаті чого я не встигла схаменутись, як літак приземлився на злітно-посадкову смугу.