Глава 10

Андрій

Сьогодні я знову їду до стайні, причому одразу після ділової зустрічі, і ловлю себе на думці, що в цей момент я більше чекаю на зустрічі із Настею, а не зі своїм конем. Мене, звичайно, трохи мучить із цього приводу совість, але нічого з собою зробити не можу. І хоча я неймовірно обожнюю Ульріха, але останні декілька днів у мене з голови не виходить образ Насті. У результаті я майже весь час тільки й робив, що думав про неї. Опинившись у стайні, я одразу пішов до стійла Ульріха, але воно виявилось пустим. У цей момент до мене підійшов Михайлович.

– Щось ти швидко скучив. Не очікував тебе так рано тут побачити. Думав, що поки ти всі свої бізнесові справи не вирішиш, тут на тебе можна й не чекати. А тут раптом приїхав. Ще й у діловому костюмі, – промовив старий, з цікавістю мене розглядаючи, а потім іронічно додав. – Чи ти тут передусім не заради Ульріха?

– Від тебе нічого не приховаєш, Михайловичу, – усміхаючись відповів я.

– Що тут приховувати. У неї можна закохатись тільки за те, як вона вміє поводитися з конем. Я вже мовчу про те наскільки вона вродлива, – промовив старий конюх, підморгуючи одним оком.

– Мені немає що заперечити тобі, Михайловичу. Де вони зараз? – запитую я.

– Останній раз бачив їх на галявині.

– Дякую, – відповів я та поспішив на вихід.

Підходячи до галявини, я спочатку почув дзвінкий жіночий сміх, а потім побачив причину цих веселощів. Під деревом прямо на траві лежала Настя, а Ульріх лоскотав її, фиркаючи в обличчя. Я не зміг відмовити собі в задоволенні потайки трохи попідглядати за ними. Але через декілька хвилин Ульріх помітив мою засідку. Побачивши мене, він задоволено почав переходити з ноги на ногу, але від Насті при цьому не відійшов.

– Весело тут у вас, – промовив я, підходячи.

Почувши мене, Настя одразу почала підійматись, і я подав їй руку, щоб допомогти.

– Привіт, – промовив до неї.

– Привіт, – відповіла вона і додала. – Ти давно прийшов?

– Тільки-но. Бачу, що ти дуже швидко знайшла з ним спільну мову.

– Сама здивована, адже мене попереджали, що він майже нікого до себе не підпускав.

– Це дійсно так. Заслужити його довіру не так просто, але тобі вдалось це зробити.

– Так, мені пощастило, – відповіла Настя і погладила Ульріха по шиї.

– Ви давно гуляєте?

– Власне кажучи, так. Його вже пора годувати.

– Тоді ходімо? – питаю я.

– Так.

Я дочекався, поки коня почистили, нагодували, і Настя нарешті звільнилась. Окремим задоволенням було спостерігати, з якою турботою вона це робила. Не дивно, що Ульріх підпустив її до себе.

– Слухай, хотів запросити тебе на обід. Тут поруч знаходиться чудовий ресторан, – сказав я, коли ми з Настею вийшли зі стайні.

– Вибач, але я не можу, – тихо відповіла вона.

– Тоді може повечеряємо разом? – з надією вимовив я.

– Пробач, але я зовсім не можу, – зніяковіло каже Настя.

Після цих слів я відчув, як мене охопив гіркий відчай.

– Це через того хлопця, який минулого разу забирав тебе на машині?

– Так, – коротко відповіла вона.

– Він твій хлопець? – запитав я, розуміючи, що затаїв подих, очікуючи її відповіді.

– Ні. У мене немає хлопця, – коротко відповіла вона, але побачивши, що я одразу захотів знову її щось запитати, продовжила. – Я маю деяке зобов’язання перед ним. Вибач, але я можу спілкуватися з тобою винятково по робочим питанням.

 Я так відволікся на цю розмову, що й не помітив, як ми з Настею дійшли до воріт, за якими на неї вже чекав той самий важкоатлет, спершись на крило машини. Вона теж його помітила і, як і минулого разу, одразу зніяковіла.

– Мені пора, – вимовила Настя й вже збиралась розвернутись, щоб піти, але я обережно перехопив її за лікоть і запитав:

– Може, тобі потрібна допомога?

Коли Настя підвела на мене очі, у них читався смуток і одночасно якась непереборна рішучість.

– Ні, дякую, – спокійно відповіла вона й попрямувала в бік машини.

Я ж у цей момент зустрівся поглядом із тим хлопцем. Стало зрозуміло, що ще трохи й він, як і я минулого разу, збирався втрутитись, побачивши, що я тримаю Анастасію за руку.