Глава 8

Настя

На величезному м’якому дивані сидів Кирило та курив кальян. У погляді, яким він мене нагородив, промайнула цікавість, а ще – передчуття, адже він здогадується навіщо я до нього прийшла.
– Привіт, – промовила я.
– Привіт. Радий тебе бачити, Насте. Присядь, – сказав Кирило і випустив кільце диму у стелю.
– Я думаю, що ти здогадуєшся для чого я сюди приїхала, – вимовила я, продовжуючи стояти.
– Здогадуюсь… Тобі потрібні гроші. – промовив він і знову затягнувся.
– Так. Я знаю, що сума велика, але обіцяю все повернути.
– А ти здогадуєшся, що я попрошу натомість від тебе? – проігнорувавши мою попередню репліку, вкрадливо спитав він, нахиливши голову в бік.
Повисла німа пауза. Кирило уважно дивився на мене, чекаючи відповіді. Я з усіх сил намагалася змусити себе ні в якому разі не відводити свій погляд. Хоч я зараз і перебуваю в положенні того, хто просить, але не хочу при цьому виглядати жалюгідною чи переляканою. Тому, вище піднявши підборіддя, я впевнено сказала:
– Здогадуюсь.
Різко подавшись вперед усім тілом, Кирило, не відриваючи пильного погляду від мого обличчя, запитав:
– І ти готова мені це дати?
З відповіддю на це запитання я забарилася буквально на декілька секунд, але, взявши всю свою волю в кулак, твердо відповіла:
– Так.
Продовжуючи пропалювати мене поглядом, Кирило встав із дивана й повільно підійшов. Піднісши руку до мого обличчя, він провів тильною стороною долоні по щоці й промовив:
– Тоді поїхали...
Я спочатку з полегшенням видихнула, бо перестала відчувати на своїй шкірі його дотик, але потім із гіркотою усвідомила, що це лише початок і найскладніше ще попереду...    
Кирило сів за кермо свого автомобіля, і ми поїхали. Я кілька разів мигцем кидала погляд в його бік – він був весь у собі, наче їхав у машині один. При цьому мені складно описати вираз його обличчя, було таке враження, ніби він зараз мріє наяву.
Коли ми під’їхали до особняка Кирила, я знову почала нервувати. Наскільки я знаю, у цьому величезному будинку він живе один, якщо не рахувати слуг. Коли Кирило відкрив переді мною двері котеджу, я буквально на кілька секунд забарилася, не в змозі переступити поріг. Ноги наче приросли до підлоги, а в голові пульсувала одна думка: «Після цього дороги назад уже не буде!».
– Ми ж обидва знаємо, що ти вже прийняла це рішення, – пролунало в мене над вухом.
Десь у глибині душі накочувалася хвиля внутрішнього протесту, але я вмить приглушила її та переступила через поріг.
Всередині будинок виявився дуже красивим. Сучасний дизайн інтер’єру в сіро-чорних тонах привертав до себе увагу. І попри те, що це житло холостяка, у будинку панував ідеальний порядок, немов тут взагалі ніхто не живе.
– Ну, як тобі мій притулок? – питає Кирило.
– Стильно, – однозначно відповіла я йому.
– Ідемо на кухню, – прямуючи у бік коридору, вимовив він.
Коли опинилися на кухні, Кирило дістав із шафки два келихи, а з холодильника пляшку шампанського і піалу з полуницею.
– Пропоную відсвяткувати твою появу в моєму домі шампанським! Я дуже довго на це чекав, – вимовив він, відкорковуючи пляшку і наливаючи ігристий напій у келихи.
– Я дуже радий, що ти тут, – простягаючи мені келих, сказав Кирило. 
Я мовчки зробила ковток, не знаючи, що йому сказати. Брехати про те, що я поділяю його радісне почуття не хочу, а правда прозвучить грубо.
– Знаю, що тобі нелегко далося це рішення. Але я обіцяю, що ти про нього не пошкодуєш, – уважно дивлячись мені в очі, вимовив Кирило і додав. – Ходімо... 
Взявши за руку, він повів мене у бік сходів, піднімаючись якими, я відчула, як усередині накатує ком, як зазвичай це буває перед виступом у цирку. Але в тому випадку це схоже на приємне, хвилююче передчуття, а зараз мені здається, що всередині мене наростала величезна брила, яка своїм тягарем не дає зробити крок.
Відчинивши двері своєї спальні, Кирило пропустив мене вперед. У кімнаті панувала напівтемрява, видно було лише обриси меблів. Кирило ввімкнув світло й мої очі спочатку засліпило, а як тільки очі звикли, першим, що я побачила, були дві величезні картини, які повністю займали одну зі стін у спальні. Коли я усвідомила, хто на них намальований, то спочатку подумала, що це обман зору. На одному з полотен була зображена я верхи на коні на фоні природи. На іншому ж полотні була намальована я в ролі циркачки. На малюнку я розгойдувалася на цирковому обручі, як на гойдалці. У мене від несподіванки та шоку аж мурахи по шкірі забігали. Картини нарисовані майстерно, складалося враження, що я ось-ось увірвусь у кімнату на вороному коні або ж перекинуся на цирковому обручі.
– Бачиш, ти завжди зі мною, – пролунало над вухом. 
Після цього Кирило повернув мене до себе і, взявши моє обличчя в долоні, пошепки промовив:
– Моя відважна дівчинка. Моя…
«Відважна», – так він мене назвав у день нашого знайомства, коли я встала на його захист у спортивній школі.
Декілька довгих секунд Кирило пильно розглядав моє обличчя, а потім почав мене цілувати. Він це робив дуже вимогливо і з таким захопленням, ніби він мандрівник у пустелі, а я – перше джерело води, яке він зустрів на своєму шляху. Він і раніше не раз намагався мене поцілувати, але тоді я завжди припиняла ці спроби. Зараз же я відповідала на його поцілунок. Але в голові при цьому постійно лунали слова: «Ні! Я не твоя!».