Глава 7

Настя

Не втримавшись, я таки зробила кілька трюків, а потім пустила Ульріха кроком. Дійшовши до крайньої точки загону, я зупинила коня і подивилась у той бік, де стояв Михайлович. Поки ми з Ульріхом разом насолоджувалися хвилинами свободи, я бачила, що старий конюх спостерігав за нами. Мені навіть почулося кілька хвалебних слів на мою адресу. Але зараз він стояв там уже не один...

Поруч із ним знаходився молодий чоловік. І я одразу зрозуміла, що це – хазяїн Ульріха. По-перше, кінь, побачивши його, знервовано почав перебирати ногами, намагаючись зірватись з місця. А по-друге, у такого коня, як Ульріх, може бути саме такий господар – високий, статний, карколомно красивий, а головне – надзвичайно впевнений у собі. Я б навіть сказала, трохи зухвалий. Адже він декілька хвилин оцінюючи розглядав мене, зовсім цього не приховуючи.

Коли ж я познайомилась з цим чоловіком, який виявився ще й моїм однофамільцем, я мала змогу оцінити силу його магнетизму на собі. З ним було настільки легко спілкуватись, що я навіть не помітила, як ми перейшли на «ти». Проте все хороше колись закінчується... 

У той момент, коли ми з Андрієм стояли біля воріт заміського клубу, я краєм ока побачила до болю знайому білу машину, що під’їхала. І від цього одразу відчула, як починаю закипати від злості. Швидко попрощавшись з Андрієм, я попрямувала в бік автівки, а точніше до того, хто з неї вийшов, – до чоловіка, який колись став моїм порятунком і прокляттям водночас.

Коли Кирило, вийшовши з машини, схрестив руки на грудях і почав вирувати недобрим поглядом Андрія, я пришвидшила крок. Підійшовши до нього і не приховуючи своїх емоцій, промовила:

– Навіщо ти приїхав? Я все одно не поїду з тобою!

– Поїдеш! Сідай у машину, Насте, – не припиняючи дивитись на Андрія, з натиском сказав Кирило.

Його слова і тон, яким він їх вимовив, остаточно роздратували мене. Я зробила крок у бік, щоб обійти Кирила та піти в напрямку зупинки, але він миттєво відреагував, схопивши мене за руку.

– Відпусти, чуєш! – зашипіла я на нього, але не від болю, хоча в Кирила мертва хватка, а від гніву, який у мені так і вирував.

Він ніяк не відреагував на мій протест, але його брова здивовано поповзла вгору. І я з жахом усвідомила, що, швидше за все, Андрій збирається втрутитися в наші з Кирилом чвари. І по-перше, мені шалено ніяково від того, що Андрій взагалі став свідком цієї ситуації. А по-друге, я не на жарт злякалася за нього, адже дуже добре знаю, на що здатний Кирило.

Тому, щоб не допустити непоправне, я все ж таки пішла до машини. Кирило сів за кермо, і ми рушили з місця. Я не змогла змусити себе подивитися в обличчя Андрію, щоб дізнатися його реакцію на те, що відбулось. Але кинувши на мить погляд у його бік, помітила, що він встиг подолати більшу частину шляху до того місця, де ми стояли з Кирилом. І я з полегшенням видихнула від того, що він не встиг цього зробити.

Як тільки ми від’їхали від воріт клубу, Кирило крізь зуби процідив:

– Хто це був?

Я мовчала, подумки змушуючи себе заспокоїтися.

– Насте, хто це був? – з натиском, повторював він.

Бачу, як машина починає шалено набирати швидкість. Кирило завжди швидко їздить, а коли злиться, то зовсім втрачає над собою контроль. Розумію, що зараз краще відповісти, але змусити себе при цьому говорити спокійно вже не можу, тому різко кидаю:

– А що, хіба твої прислужники тобі не доповіли?

– Доповіли, що ти влаштувалася працювати у приватну стайню. А тепер я хочу знати – хто це був?! Ти ж пам’ятаєш, що тобі заборонені стосунки з чоловіками? – повчальним тоном цікавиться він.

– Начебто ти даєш мені можливість про це забути, – знервовано розсміявшись, кинула я, а потім додала: – Ти заборонив мені стосунки з чоловіками, але працювати на них і тим більше розмовляти з ними, ти мені не забороняв! – випалила я.

– Ти так і не відповіла на моє запитання, Насте, хто це був? – ігноруючи мої слова, говорить Кирило.

Я спочатку зробила глибокий вдих, а потім видих, і тільки після цього відповіла:

– Це був господар коня, з яким мені доведеться працювати.

– Мене це не влаштовує! Я не хочу, щоби ти з ним спілкувалася, – нервово вимовив Кирило.

Тепер я подумки порахувала до п’яти. Довше в мене просто не було можливості, тому що стрілка на спідометрі вже досягла крайньої позначки і далі їй рухатися нікуди. Та й Кирило, схоже, теж уже дійшов до крайньої точки кипіння.

– Слухай, Кириле, чому ти так завівся? – наскільки спромоглася, вимовила ці слова миролюбно, а потім, подивившись на нього, уже твердим голосом додала. – Хіба я коли-небудь давала тобі привід засумніватись у мені? Я дотримаюсь своєї обіцянки! Адже ти знаєш ціну мого слова?

Ще якийсь час його обличчя було напружене, але поступово він почав заспокоюватися і вже рівним тоном промовив:

– Знаю.

Після цього я з полегшенням видихнула, тому що Кирило почав зменшувати швидкість. Дивлячись у вікно на миготливі пейзажі, я подумки повернулася до тієї ночі, коли дала Кирилові ту саму обіцянку...

Це сталося менше ніж рік тому. Повертаючись додому з чергової репетиції у цирку та відкривши вхідні двері, я почула, як моя молодша сестра Катя вмовляє батька лягти спати.