Глава 6

Андрій

Коли ми з Анастасією прощалися біля воріт заміського клубу, сталася ситуація, яка вивела мене з рівноваги. А зі мною вже давно такого не було! У той момент, коли ми домовилися з Настею про наступне тренування Ульріха, до воріт під’їхав білий спортивний автомобіль, тюнінгований під саму зав’язку. Настя раптом різко змінилася в поведінці – було видно, що поява машини, а точніше того, хто сидить за її кермом, явно схвилювало дівчину.
Вона швидко зі мною попрощалася і пішла в бік іномарки. Майже одночасно з салону вийшов хлопець ну дуже «накачаної» статури. На вигляд йому можна дати років двадцять сім. Проте, можливо, він молодший, і це брутальний образ робить його старшим. У цих джинсах та шкіряній куртці він ідеально виглядав би на байку. Раптом я зрозумів, що вже його бачив… А саме в цирку. Це той самий «шанувальник», який наполегливо дарував Насті квіти після вистави. 
Весь час, поки Настя йшла до нього, він, схрестивши руки на грудях, дивився на мене. Причому назвати цей погляд «нудьгуючи-байдужим» у мене б язик не повернувся. Таке враження, що, якби міг, він би мене вбив цим поглядом. Але те, що дійсно змусило мене нервувати, сталося пізніше...
Коли Анастасія порівнялася з цим «важкоатлетом», він перевів свій погляд на неї та щось сказав їй. Що саме – мені не було чутно. У відповідь вона заперечливо похитала головою і вже зробила крок убік, щоб обійти його, як здоровань схопив її за руку в районі передпліччя і щось знову промовив на вухо.
Коли я це побачив, у мене у вухах зашуміла кров, а в очах потемніло. Я інстинктивно рушив уперед, щоб втрутитися. Важкоатлет це помітив і подивився на мене, здивовано піднявши одну брову. Настя, мабуть, здогадалася про мій намір щось зробити, тому якимось дивом вирвала свою руку. А потім, так і не обернувшись до мене, вона попрямувала до білої іномарки.
Отримавши бажане від дівчини, важкоатлет задоволено посміхнувся і теж пішов до машини. А я так і завмер на півдорозі, розуміючи, що лізу не у своє діло. Адже, цілком можливо, що це хлопець Анастасії. І, швидше за все, не можливо, а так воно і є. Але поводиться він, звичайно, як справжній деспот із нею.
Коли машина рвонула з місця і проїхала повз мене, важкоатлет кинув наостанок у мій бік самовдоволений погляд, а Настя так і не підняла своїх очей, розглядаючи панель приладів перед собою.
Автомобіль уже давно щезнув за поворотом, а я все ніяк не міг заспокоїтись. У пам’яті все спливав силует потужної руки, яка силоміць утримувала Анастасію.