Глава 5

Андрій

Підходячи до стаєнь, я відчуваю, як усередині мене зароджується радісне передчуття перед зустріччю з моїм конем. Але коли я зайшов у стайню, то чомусь не знайшов Ульріха в його стійлі. Один із конюхів мені пояснив, що на ньому поїхала верхи якось безстрашна дівчина.
Я вийшов на вулицю і попрямував у бік загону, де зазвичай вигулюють коней. Підходячи до нього, я побачив Михайловича – конюха, який був єдиним, кого до себе підпускав Ульріх.
– Ну дає! – здивовано похитуючи головою, вимовляє досвідчений конюх, дивлячись на те, як якийсь вершник керує конем вдалечині. 
Хоча насправді Михайловича не так легко й здивувати. Я кинув погляд у той бік, куди він дивився і завмер на півкроці…
Стоячи ногами на спині Ульріха, який на всю мчав у галопі, їхала вершниця. Проїхавши так деякий час, вона зробила ще декілька складних трюків. І що цікаво: в цій дівчині одночасно поєднувалася ніжність та сила духу. Далеко не кожен може впоратися з таким конем, як Ульріх. Але сильний характер у ній поєднується з добротою, тому що, знову ж таки, мій кінь не підпустив би до себе людину, яка не здатна виявити ласку. Я вже мовчу про те наскільки вона жіночна та граціозна. Після цього мене ніби струмом вдарило... 
Адже це вона! Та сама циркачка! Колір волосся, фігура – все співпадає. А головне: саме ці трюки вона виконувала на арені цирку. Можливо, це збіг, і зараз на моєму коні їде зовсім інша дівчина, але я не вірю в такі збіги. 
Стою і дивлюся на неї, як заворожений. Я здогадувався, що під маскою ховалося гарне обличчя, але те, що я зараз побачив, перевершило всі мої очікування. На загорілому обличчі дівчини сяяли величезні очі. Проте якого вони кольору мені, на жаль, не було видно. Ніжний овал лиця обрамляли хвилясті пасма каштанового волосся. І все це доповнювалося надзвичайно звабливими пухкими вустами. 
Закінчивши виконувати трюки, вершниця пустила Ульріха кроком, а потім вони зовсім зупинилися й обидва подивилися в наш з Михайловичем бік...
Те, що Ульріх мене помітив, я одразу зрозумів – він почав нервово переступати на місці. І я радий не менше нашій із ним зустрічі після тривалої перерви. Але зараз я усвідомлюю, що мене з цікавістю роздивляється та сама циркачка, яка не виходить у мене з голови з того моменту, як я побачив її на сцені. У цей момент я відчув хвилювання. Таке, яке відчував лише раз у своєму житті, коли зустрів Олександру.
Видно було, що Ульріх хоче перейти на рись, а то й на галоп, але вершниця стримує його. Це помітив і Михайлович, бо він продовжував нахвалювати її собі під ніс:
– Молодець, молодець. Не давай йому змоги чинити самоправство!
Наш із нею зоровий контакт тривав недовго, тому що дівчина таки дала Ульріху команду рухатися в наш бік. Коли вони наблизилися до нас із Михайловичем, Ульріх підняв голову над огорожею так, щоб я міг його погладити, і я не забарився це зробити.
– Привіт, мій друже! – потріпавши йому гриву, промовив я і додав. – Я сумував за тобою.
А потім я підняв голову вгору і глянув у вічі вершниці. Вони виявились в неї темно-оливковими, що надзвичайно гармоніювали із засмаглим кольором її шкіри. Вона теж якийсь час мене уважно розглядала, а потім промовила:
– Добрий день! Мене звати Анастасія. А Ви, мабуть, господар Ульріха?
– Так. Андрій Єрмолов, – представився я і простяг руку їй для рукостискання.
– Єрмолов?! – здивовано перепитала Настя й відповіла на рукостискання.
– Єрмолов, – повторив я і швидше затвердив, ніж уточнив. – Ми однофамільці, як я розумію?
– Так, а як Ви дізналися про це?
– Тиждень тому я був у цирку і бачив ваш виступ.
– Чому Ви думаєте, що то була саме я? – зацікавлено запитує Настя.
– Я в цьому впевнений. Іншої такої бути не може, – дивлячись прямо у вічі Анастасії, вимовив я.
Мої слова, можливо, і збентежили Настю, але виду вона не подала й одразу перевела розмову на іншу тему:
– У Вас чудовий кінь.
Почувши це, Ульріх шумно випустив повітря, ніби схвалюючи її слова, а Настя у відповідь усміхнулася і ніжно погладила його по гриві. Дивлячись на те, як вона до нього торкається, я раптом зрозумів, що в цей момент заздрю своєму коневі.
– Не можу з цим не погодитись, – підтвердив я сказане нею.
– Ульріх досить погуляв. Тепер потрібно підготувати його до щеплення, – промовив Михайлович.
Після цього ми всі вирушили до стайні, де спочатку Настя почистила коня, а потім ветеринар таки зробила йому щеплення. Причому, на диво, Ульріх навіть не чинив опір. У проміжках між цими маніпуляціями ми домовилися з Настею перейти на «ти».