Глава 4

Андрій

Сьогодні субота – день хрестин. Сам обряд давно закінчився. Він проходив у невеликій каплиці на узліссі, недалеко від особняка моїх друзів і тепер уже кумів – Олександра та Олександри. Святковий обід закінчився, і мого тепер уже хрещеника понесли укладати спати, а ми з його батьком сиділи на балконі другого поверху та пили каву.
– Ще раз дякую, що погодився, – вимовив Олександр.
– Я дуже радий, що ви запропонували мені стати хрещеним батьком Сергія. Для мене це багато що значить.
– Повір, для нас із Сашею також, – сказав друг і замовк.
Повисла зніяковіла пауза. Схоже, що Олександр, як і я, згадав наше непросте минуле, коли ми втрьох: я, Олександр та Саша примудрилися спроєктувати любовний трикутник. Зрештою, я виявився зайвим кутом у цій геометричній фігурі. Але все це в минулому і зараз я й справді радий за них.
Щоб обірвати паузу, яка затягнулась, я промовив:
– До речі, Вікторія (вона ж хрещена мати Сергія) активно запрошує мене на їхню з Сашею виставу. Ти випадково не знаєш чому?
– Ти ж жодного разу на ній не був, ось вона й запрошує, – як ні в чому не бувало, відповідає мені друг.
– Та невже?! – з іронією перепитую я і додаю. – Мені чомусь здається, що щось тут нечисто, і ви вкотре спробуєте мене познайомити з якоюсь танцівницею, співачкою чи ще кимось. Я правий?
Олександр промовчав, але його хитра посмішка мені відповіла за нього.
– І довго ви збираєтеся цим займатися? – питаю я.
– Чим саме? – уточнює друг, вдаючи ніби він не розуміє, про що я говорю.
– Сватанням! – втомившись ходити навкруги, вимовив я.
– Поки не одружимо тебе, – безапеляційно заявляє мені друг.
Після цих слів я мало не захлинувся кавою.
– Звучить, як погроза, – сміючись, вимовляю я. – Це вже перестає бути схожим на жарт.
– А хто сказав, що я жартую? – тепер уже діловим тоном сказав Олександр.
Не те, щоб я злякався, але наскільки я знаю цю людину, він ніколи не кидає слів на вітер.
– Давайте я якось сам з цим розберуся, – якомога серйозніше вимовив я.
– Я не можу покладатися на тебе в цьому питанні. Тим паче, з огляду на те, що більшу частину часу ти живеш в Іспанії. А коли приїжджаєш сюди, то активно від нас ховаєшся.
– А може, я вже зустрів ту саму?! Просто не готовий поки що її з усіма знайомити.
– Це правда? – раптом пожвавішав Олександр, я навіть сказав би, якось занадто.
А я раптом згадав про циркачку в масці. Вона перша, хто за довгий час справді мене зацікавив.
– Мені подобається ця пауза... – задумливо мене розглядаючи, вимовив Сашко і додав: – Схоже, ти й справді когось зустрів.
Тепер упиратися далі немає жодного сенсу, адже якщо цей чоловік хоче щось дізнатися – він про це дізнається.
– Ти не повіриш у те, що я розповім, – роблячи останню спробу уникнути відповіді, кажу я.
– І все ж...
– Тиждень тому я був з племінником у цирку і звернув увагу на одну циркачку. Вона – повітряна гімнастка та вершниця. І, до речі, теж виступає у масці. Але найцікавіше знаєш що?
– Що?
– Ми з нею однофамільці.
Після цих слів Олександр щиро засміявся і промовив:
– Андрію, це – доля! Ми з Сашею виявилися тезками, а ви з цією дівчиною однофамільцями – це все недарма! Допомога потрібна в її пошуках? – знову ставши серйозним, спитав друг.
– Дякую, я сам.
– У разі потреби – звертайся, – сказав друг і перейшов на іншу тему. – Ульріху щеплення сьогодні роблять?
Це питання, напевно, прозвучало після того, як я вкотре глянув на годинник.
– Ти маєш рацію, сьогодні, – коротко відповідаю я.
– Тоді тобі вже час. Коли ти будеш поряд, то є ймовірність того, що він дасть спокійно це зробити, – вимовив Олександр.
– Що, не давав він вам тут сумувати? – ставлю запитання, відповідь на яке й так знаю.
– Так, нудьгувати не доводилося. За той час, що ти перебував в Іспанії, змінилося сім конюхів. Дехто й одного дня не протримався. До речі, сьогодні має приїхати дівчина, щоб спробувати впоратися з твоїм конем.
– Навіть якщо в неї нічого не вийде, то все одно це ненадовго. На цей раз я планую забрати його з собою в Іспанію.
– Що, стайню вже добудували? – запитує друг.
– Так. Причому я за інтер’єр нового будинку, здається, так не хвилювався, як за благоустрій стайні.
– Ульріх того вартий, – сміючись, вимовив Олександр.
Попрощавшись із друзями, я поїхав у бік кінного клубу, хазяїном якого є Олександр.