Глава 3

Настя

Як і обіцяв, Ілля організував для мене співбесіду в заміському кінному клубі. Добиралася я туди понад годину – спочатку на метро, а потім на маршрутці. В принципі тричі на тиждень я цілком могла б поєднувати цю роботу з репетиціями в цирку.

Територія заміського клубу мене вразила. Крім величезних стаєнь, тут були ще розташовані ресторан та готель із басейном. Загалом у цьому клубі було все для відпочинку заможних людей, адже тільки такі люди можуть дозволити собі особистого коня.

На в’їзді до клубу охоронець запитав про мету мого перебування тут, а коли дізнався про неї, то спочатку ще раз скептично окинув мене поглядом, а потім по рації передав комусь, що новий «доброволець» уже на місці. Після цього він пояснив, як пройти до стайні, де знаходиться стійло мого потенційного підопічного. Цікаво, що ж там за тварина така? Чому всі про нього так відгукуються? І вже підходячи до потрібного мені корпусу, я зрозуміла чому…

З будівлі стайні долинало шалене іржання коня. Здавалося, що тварина відчайдушно просить допомоги. Почувши цей крик, я інстинктивно кинулась у той бік. Забігши в приміщення стайні, я побачила, як красивого коня з темно-сріблястим забарвленням утримують четверо чоловіків. При цьому вони намагаються зафіксувати коня за допомогою розв’язок, прикріплених до протилежних стін стайні. Кінь був настільки некерований, що примудрився відкинути одного з чоловіків убік і стати дибки. Добре, що чоловік не сильно забився і зміг устати без сторонньої допомоги. Почалася ще більша метушня – конюхи ще кілька разів спробували підступитися до коня, але від того він ще дужче метався з боку в бік.

Я була настільки приголомшена видовищем, що не відразу помітила дідуся, який сидів неподалік і, спостерігаючи за цією картиною, лише несхвально хитав головою.

– Що тут відбувається? – підійшовши до нього, запитала я.

– Вкотре намагаються прив’язати його, щоб зробити щеплення, – промовив чоловік, навіть не глянувши на мене.

Він продовжував дивитися на даремні спроби утихомирити коня, що збунтувався.

– А ветеринар де? – озираючись на всі боки, уточнила я.

– Вона чекає на вулиці доки його не прив’яжуть і тут не стане безпечніше.

– Сумніваюся, що навіть після того, як його прив’яжуть, їй нічого буде боятися... – сказала я.

Після цих слів старий нарешті на мене глянув. По його очах я зрозуміла, що він дотримується тієї самої думки, що і я.

– Мене звати Настя. Я приїхала на співбесіду щодо догляду за конем. І, як я здогадуюсь, це він і є?

– Правильно здогадуєшся. Ось тільки куди тобі, дівчинко, тягатися з ним? Бачиш, чоловіки з ним упоратися не можуть.

Саме в цей момент конюхам таки вдалося зафіксувати коня мотузками до стін стайні, й тепер він стояв посередині, наче прикутий в’язень. Але при цьому він явно не мав наміру остаточно здаватися на милість переможців.

– Михайловичу, готово! Можна звати ветеринара, – вимовив один із конюхів.

– Спробуйте, – скептично озвався старий.

Інший конюх вирушив на пошуки ветеринара. За кілька хвилин у стайню увійшла мініатюрна жінка з валізою в руках. Побачивши її, кінь грізно заржав і почав бити копитом, наче бик на родео.

– Ні! Так не піде! Я не робитиму укол, поки ви не втихомирите цю тварину.

Сказавши це, вона знову вийшла зі стайні. Після цього чоловік, якого кілька хвилин тому кінь перекинув на землю, м’яко кажучи, нецензурно висловився стосовно цієї ситуації.

Тепер усі, хто перебували в приміщенні, дивилися на горду тварину, а кінь своєю чергою дивився на людей і чекав від них нової каверзи.

– Як його звати? – питаю я.

– Ульріх, – відповів мені Михайлович.

Я зрівнялася з конюхами та дочекалася, поки кінь звернне на мене свою увагу. Встановивши візуальний контакт, я почала повільно до нього йти. Один із чоловіків перехопив мене за лікоть зі словами:

– Ти куди? Бачиш, він некерований!

– Я хочу спробувати... – відповіла я, при цьому не перестаючи дивитись на коня.

– Ну, як знаєш… – відповів чоловік і відпустив мою руку.

Я поступово наближалася до коня, намагаючись не робити різких рухів. Кінь не зводив із мене очей, але поводився спокійно. Я зупинилася поруч із ним на відстані витягнутої руки.

– Привіт, Ульріху. Можна я тебе погладжу? – вимовила я.

Красень кольору загартованої сталі продовжував мирно стояти, тому я ризикнула торкнутися його рукою. Спочатку я просто легенько погладжувала його по шиї, а коли відчула, що він розслабився, підійшла ближче і пройшлася рукою по його гриві.

– Ульріху, ти знаєш, що ти красивий? – ласкаво спитала я.

Кінь пирхнув і смикнув головою, наче я поставила дурне запитання, бо відповідь на нього і така очевидна. Я засміялася від такої його реакції.

Конюхи дивилися на нас, роззявивши роти й перебуваючи у стані шоку.

– Хочеш погуляти? – змовницьки промовила я йому на вухо, але не настільки тихо, щоб це не почули інші.