Глава 2

Настя

– Якщо ти зараз не візьмеш букет, я принесу його тобі в гримерку... – вимовляє Кирило мені на вухо і вкрадливо уточнює. – Ти ж не сумніваєшся у тому, що я можу це зробити?

Від його наказового тону в мене аж вилиці звело. Не хочу від нього приймати квіти! Я взагалі більше ніколи й нічого не хочу приймати від цієї людини! Але розумію, що, якщо зараз не візьму в нього букет, він дійсно принесе його в мою гримерку, а це вже вище за мої сили! Куліси цирку – це єдине місце, куди я можу від нього втекти. Швидко забираю в Кирила квіти та полишаю його самого.

Коли увірвалася в гримерку, то насамперед хотілося жбурнути букет якнайдалі, щоб очі мої його не бачили. Але, усвідомлюючи те, що квіти ні в чому не винні, все ж таки змусила себе заспокоїтися та акуратно покласти шикарні троянди на столик.

Сівши на стілець перед дзеркалом і поставивши лікті на столик, я стомлено затулила обличчя руками. У голові почергово звучали одні й ті ж самі питання: «Коли ж він дасть мені спокій?», «Коли, нарешті, перестане переслідувати?». Піднявши очі й подивившись на своє зображення в дзеркалі, я подумки сама собі відповіла: «Коли повернеш йому борг. Тільки тоді знову зможеш стати вільною!». У цей момент у пам’яті сплив епізод нашого з Кирилом знайомства...

Це сталося приблизно сім років тому. Ми займалися разом із ним в одній спортивній школі. Тільки він у секції боротьби, а я ходила на художню гімнастику. На цьому наполягла моя мама, оскільки вона дуже переживала, що через верхову їзду в мене буде крива хода. Кирило старший за мене на три роки. Ми зрідка перетиналися з ним у коридорах спортивної школи, а ближче познайомилися, коли з ним мало не сталась одна неприємна історія...

Якось я йшла з тренування по гімнастиці та в одному з глухих коридорів почула звуки колотнечі. Заглянувши за ріг, я побачила, як Кирило стоїть у бойовій стійці проти трьох хлопців. При цьому в нього була розбита губа і явно підбите одне око.

Побачивши мене, вони припинили бійку, а один із кривдників зневажливо кинув у мій бік:

– Чого тобі треба? Іди куди йшла!

Подивившись ще раз на обличчя Кирила, я зрозуміла, що йому і так вже добряче дісталося. А поки я схожу за допомогою, ці боягузи, інакше їх назвати не можна, закінчать розпочате.

Що мене тоді зачепило найбільше? Це те, що Кирило не просив пожаліти його і не кликав нікого на допомогу, він намагався здолати їх сам. Але всі учасники бійки були з секції боротьби, й хоч би яким Кирило обдарованим борцем не був, у цих умовах перемогти їх було неможливо, оскільки його буквально притиснули до стіни. Я завжди захоплювалася силою духу таких людей, тому впевнено сказала:

– Я не залишу його наодинці з вами! Де ваша спортивна солідарність? Троє на одного – це низько!

Промовивши все це, я встала біля стіни поряд із Кирилом. Ці троє так здивувалися від мого вчинку, що якийсь час стояли мовчки з розгубленими обличчями.

Кирило теж спробував мене відговорити та грізно буркнув:

– Іди. Я сам розберусь!

Але я навіть поглядом не повела в його бік, а лише прийняла войовничу стійку, склавши руки на грудях.

– Ідемо звідси! Що з нього взяти? Он за нього вже баба заступається, – кинув їх заводила.

Після цього вони окинули нас із Кирилом глузливими поглядами та пішли геть. Я так скипіла від побаченої ситуації, що ще кілька хвилин дивилася вслід хлопцям, які віддалялися, зі злістю стискаючи та розтискаючи кулаки. Переставши важко дихати, я раптом схаменулась, що поруч зі мною людина, якій потрібна медична допомога.

Повернувши голову і подивившись на Кирила, я натрапила на погляд, у якому відображався калейдоскоп із різних почуттів – здивування, замилування і ще щось...

Мені навіть стало якось ніяково, і я промовила:

– Ходімо до медпункту, треба щось робити з твоєю губою та оком.

Але Кирило так і продовжував дивитись на мене, немов на міфічне божество.

– То ти йдеш?

Він лише заперечно похитав головою і сказав:

– Далі я сам.

І попри свої поранення усміхнувся пустотливою усмішкою, розуміючи, як іронічно в цій ситуації прозвучали його слова про самостійність.

– Ну як знаєш, – промовила я і пішла.

Коли я майже зникла за поворотом коридору, Кирило мене запитав:

– Як тебе звуть, відважна?

– Настя, – відповіла я, повернувшись до нього, і поставила зустрічне запитання. – А тебе?

– Кирило, – відповів він, а потім ще раз повторив моє ім’я. – Настя...

Він промовляв моє ім’я так, ніби пробував його на смак, а потім додав:

– Спасибі тобі, Насте!

– Звертайся, Кириле. – підморгнувши одним оком, сказала я і залишила його одного.

Тоді я думала, що цим обмежиться наше з ним знайомство. Але як же сильно я помилилася! Після тієї ситуації Кирило став буквально одержимий мною...

З того дня я практично завжди відчувала його присутність поряд. Причому що дорослішою я ставала, то ця присутність відчувалась усе більше. Коли мені виповнилося сімнадцять років, він мені буквально не давав проходу. У цей період я вже перестала займатися художньою гімнастикою, а Кирило кинув боротьбу і на гроші, які йому дав його батько, відкрив свою майстерню з тюнінгу машин.