Глава 1

Андрій
 

– А коні точно будуть?
– Точно.
– А фокусник?
– І фокусник.
Я вже збився з рахунку вкотре відповідаю племіннику на ці запитання, поки ми з ним чекаємо на початок вистави в цирку. Але що цікаво – це не викликає в мені жодної краплі роздратування і навіть, навпаки, розчулює. 
Тільки-но почалось видовище, Іванко повністю перемикнувся на те, що відбувалося на арені. Зізнатися чесно, я й сам захопився, враховуючи те, що в цирку останній раз був приблизно у тому ж віці, що й племінник.
Програма вистави виявилася цікавою та насиченою. Були і акробати, і жонглери, і фокусники. Але я, як і Іван, найбільше чекав виступу вершників, адже сам їжджу верхи й обожнюю цих тварин.
– Дядьку Андрію, наступний номер з кіньми! – захоплено плескаючи в долоні, вимовляє племінник.
І справді, під запальну музику лезгинки на арені з’являються семеро джигітів. 
Шестеро вершників мчать на вороних конях і один на чалому. Причому той, що на чалому, з огляду на його статуру, зовсім ще юний хлопчина. Але, як не парадоксально, найскладніші трюки виконує саме він.
Яким же було моє здивування, коли під час одного з непростих трюків з голови безстрашного юного вершника впала шапка, а по його плечах розсипалося кучеряве темно-каштанове волосся. Виявилося, що це не вершник, а вершниця! Проте розглянути її обличчя не вдавалося можливим, адже воно було закрите балаклавою.
Наприкінці приголомшливого номера віртуозна амазонка зробила коло пошани цирковою ареною. Коли хтось із глядачів кинув червону троянду, циркачка, спіймавши квітку на льоту, заправила її собі за вухо і зникла за лаштунками. Після виступу вершників я думав, що мене вже нічим не здивувати, але я помилився...
У фіналі шоу-програми було показано номер, під час якого я ніби випав із життя. Коли конферансьє промовив фразу: «Зустрічайте! На арені цирку приборкувачка стихій – Анастасія Єрмолова!», – я мимоволі здригнувся, почувши своє прізвище. А як тільки на сцені з’явилась моя однофамілиця – я забув про все на світі.
Спочатку зал поринув у темряву, а через декілька секунд заграла музика Антоніо Вівальді з циклу «Пори року», тільки в сучасному аранжуванні. Звідусіль почали розповсюджуватись хмари білого диму, із-за яких з’явилась витончена повітряна гімнастка. На дівчині був одягнений чорний велюровий купальник з напівпрозорими рукавами, а її обличчя закривала чорна мереживна маска. За допомогою полотен вона то злітала над ареною цирку під самий купол, то пролітала над глядачами, одночасно здійснюючи неймовірні акробатичні трюки. Після повітряної стихії розгорнулась вогняна – поряд із гімнасткою на арені цирку свою майстерність показували фаєрщики, а вона своїми рухами наче справді приборкувала вогонь. Потім під мелодію «Зими» і падіння пластівців снігу циркачка боролася зі сніжною бурею, яка раптом розігралася на очах у глядачів. Кульмінацією її виступу став танець на полотнах під дощем під музику «Літня гроза». Це було настільки вражаюче, що я боявся навіть на мить заплющити очі, щоб не пропустити жодного її руху.
Коли циркачка закінчила свій виступ, зал вибухнув такими гучними оплесками, що стіни затремтіли. Я теж не став винятком і плескав стоячи, перебуваючи під незабутнім враженням.
Циркачка вдячно приймала захоплені овації, низько вклонившись глядачам. І тільки зараз я помітив одну деталь, яка мене остаточно приголомшила, – до її волосся приколота яскраво-червона троянда! А це означає, що вершниця та повітряна гімнастка – це, найімовірніше, одна й та сама дівчина.
До артистки вишикувалася ціла черга з охочих подарувати їй квіти.
– Шкода, що у нас немає квітів, дядько Андрію! Я б їй теж подарував. – зітхнувши, промовив племінник.
Знав би він, як мені шкода! Я й сам хотів би вручити букет цій дівчині. Через хвилин десять черга шанувальників таланту циркачки поступово розсіялась, але мою увагу привернув один інцидент...
Останнім до дівчини підійшов здоровенний хлопець із величезним букетом, але коли він їй простягнув квіти, вона чомусь їх не взяла. Після цього «шанувальник» нахилився до дівчини й щось сказав їй на вухо. При цьому мені навіть здалеку було видно в якій напрузі в цей момент знаходилася циркачка. Але, зрештою, вона забрала в наполегливого хлопця букет і поспішила втекти за лаштунки. 
Після вистави я відвіз племінника додому, а сам уже хвилин двадцять, сидячи в машині, крутив у руках візитну картку приватного детектива, і мене не полишало відчуття дежавю.
Знову дівчина в масці. А точніше не так... Знову актриса в масці. Я зацікавився нею, навіть не бачивши її обличчя. Ось тільки колись таке зі мною вже було. Правда, минулого разу була балерина, яка танцювала на сцені нічного клубу та приховувала своє обличчя під маскою. Тоді я досяг бажаного – за допомогою детектива дізнався хто вона, організував наше з нею знайомство, а за час недовгого спілкування встиг перейнятися до неї глибокою симпатією та навіть більше. Але в один момент я припустився для себе фатальної помилки – розповів другу Олександру про свою пристрасть і привів його на її виступ. Побачивши дивовижну балерину на сцені, Олександр теж нею захопився. Так почалося наше з ним суперництво, яке тривало недовго, бо Саша (балерина) обрала Олександра. За іронією долі вони виявилися тезками.
Після цього справа мало не дійшла до розриву нашої з Олександром давньої дружби. Але коли я зрозумів, що остаточно програв у битві за серце своєї таємничої балерини – відійшов у сторону. Згодом я зміг це прийняти, і ми навіть залишилися з Олександром друзями. Цікавий, до речі, збіг – Олександр та Саша – тезки, а ми з циркачкою Анастасією виявилися однофамільцями.
Я ще раз глянув на візитівку приватного детектива і прибрав її в бардачок, прийнявши рішення, що жінки мистецтва не для мене. У цей момент задзвонив мій телефон і, глянувши на екран, я подумав: «Легкий на спомин». Натиснувши кнопку на екрані, я промовив:
– Ти що, стежиш за мною? Варто тільки мені перетнути кордон країни й ти тут як тут!
– А що робити? Ти не залишаєш мені іншого вибору. Якби ти після такої тривалої розлуки добровільно показувався на очі, то мені не довелося б тебе виловлювати, – як завжди, повчальним тоном промовив Олександр.
– Якби щоразу, коли я з’являвся у тебе в гостях, ти не намагався мене сватати, я б, можливо, не нехтував твоєю гостинністю, – з докором, але не приховуючи гумору в голосі, сказав я.
– Просто ти не знаєш, що втрачаєш, залишаючись неодруженим. А я як твій боржник хочу допомогти тобі це усвідомити!
– Я, звичайно, дуже вдячний за таку турботу, але вважаю за краще залишатися в повному невіданні щодо цього питання!
– Повір мені, недовго тобі залишилося бути в невіданні. Ти ж знаєш, якщо я за щось беруся, то доводжу справу до кінця, – діловим тоном вимовив друг, чим ще більше мене розвеселив.
– Ніколи б не подумав, що сам Олександр Нетішев буде моїм сватом! – ледве стримуючи сміх, промовив я.
– Не тільки сватом, а ще й кумом…
Після цієї фрази я різко посерйознішав і перепитав:
– Ти що хочеш, щоб я хрестив Сергійка?
– І я, і Саша дуже цього хочемо.
Мені рідко доводилося чути в голосі цієї людини схвильовані нотки, але зараз він не зміг їх приховати. І я розумію чому, адже Саша та Сергій – це найголовніше, що є в його житті. Вони і є сенс його життя.
– То що, ти згоден? – перепитує друг.
– Ти ще питаєш? Звісно! На який день ви плануєте хрестини?
– На наступну суботу. У нас уже все готово, ми тільки чекали на твоє повернення.
– Отже, буду у вас у суботу.
– Дякую! До зустрічі, Андрію.
– Бувай.