Глава 23

Побачивши пізно ввечері на екрані телефону виклик від Олександра, Андрій здивувався, але слухавку все ж таки взяв:
- Дзвониш, щоб особисто повідомити про те, що я звільнений за прогули? Міг би не робити цього, я й сам це розумію.
- Не правильно розумієш... З моменту повернення з Севільї ти перебуваєш у відпустці, я ще тоді підписав наказ.
- Ну що ж, благородно. – з іронією в голосі каже Андрій.
- Благородство тут ні до чого. У тебе є час заспокоїтись і все обміркувати. Я б не хотів втрачати такого фахівця як ти ..., - через коротку паузу Олександр додав. - І друга теж, але, якщо ти все ж таки не захочеш повернутися - твоє право.
- Це все? - вже доброзичливіше каже Андрій.
– Ні. Розвій мої сумніви: ти давав вказівку своєму помічнику викладати відео виступів Саші в інтернет? - серйозно запитує Олександр.
- Звичайно ж, ні! - здивовано вимовляє Андрій і додає. - Так, я просив Віктора зняти відео для мене, поки я був у відрядженні, але про інтернет мови не йшло! А що, ролики потрапили до мережі?
- Так. Її через це звільнили з театру.
- От дідько! - після паузи, Андрій додав. - Ти де зараз?
- У Мистецтві Пристрасті.
- Буду за чверть години...
Через дві години після цієї розмови в гримерку Мистецтва Пристрасті зайшов В'ячеслав, і побачивши там Віку, без передмов почав:
- Віко, там із третьої Віп-ложі з тобою хочуть поспілкуватися – зазирни.
На що Віка, яка в цей момент змивала з обличчя макіяж, спочатку багатозначним поглядом подивилася на нього прямо з відображення в дзеркалі, а потім ще додала словами:
- Ти це серйозно?
- Та розслабся ти, це не чоловік. - заспокоюючи її, промовив Славко. 
- Ще краще... - закотивши очі до стелі, пирхнула Вікторія.
- Та ти все не так розумієш! Ця жінка хоче тобі запропонувати якусь роботу. Чи то особистим тренером, чи щось ще. Я не вдавався в подробиці. - якомога незацікавлено говорить Славко.
Віка ще кілька секунд недовірливо розглядала "невинне" обличчя господаря клубу, після чого все-таки погодилася.
Вже стоячи біля дверей третьої Віп-ложі, вона спочатку постукала в неї, а почувши щось не зовсім зрозуміле, зайшла до кімнати, де було настільки приглушене світло, що вона не одразу розгледіла хтось перед нею. У момент, коли за спиною почулось клацання в замковій свердловині, освітлення стало яскравішим, і Віка побачила перед собою двох чоловіків.
- Ну, Славко! Я тобі покажу... - люто прошипіла вона, а потім склавши руки на грудях, уточнила. - Ну і хто з вас та жінка, яка хоче отримати приватні уроки на пілоні?
Чоловіки спочатку здивовано переглянулися, а потім на їхніх обличчях з'явилися усмішки.
- А у вашого начальника з фантазією все гаразд. - сказав, сміючись Андрій.
- Вікторіє, ми хотіли з Вами лише поговорити... - почав було Олександр.
- Допитувати будете? Так от знайте – я своїх не здаю! - перебила його Віка і обурено додала. - На відміну від свого начальника.
- Може, її до нас? А то з відданими кадрами, як виявилося, у нас проблема. – висунув пропозицію Андрій.
- А якщо ще враховувати її талант до уникнення від погоні... - підхопив Олександр.
- Якщо це все, то я пішла! - вже на взводі сказала Віка.
- Гаразд, Вікторіє, давайте перейдемо до справи. Ми просимо десять хвилин вашої уваги: хочемо Вам дещо розповісти, а по закінченню розмови Ви самі вирішите, що робити з цією інформацією.
Того вечора, коли я повернулася від батьків до нашої з Вікою квартири, її чомусь не було вдома, хоча виступи в клубі вже закінчилися. Я почала хвилюватися та телефонувати їй. Десь о другій годині ночі вона таки повернулася додому. При цьому вигляд у неї був приголомшений. Ми обнялися під час зустрічі так, ніби не бачилися кілька років.
- У мене для тебе новини! - з передчуттям, сказала Віка.
- Сподіваюся, що хороші? - з надією в голосі промовила я і додала. - Адже погані я більше не витримаю!
- О, Сашко, ще й які хороші!
Наступні п'ятнадцять хвилин вона захлинаючись мені розповідала про те, що Аліна таки не вагітна, але для того, щоб це з'ясувати довелося за нею влаштувати стеження і накрити з поличним, коли вона розважалася в одному із закритих нічних закладів, явно зловживаючи алкоголем. Коли її наступного дня приперли до стіни цими фактами - вона зізналася, що вигадала свою вагітність. Мої виступи в клубі, справді, знімали на прохання Андрія. Це робив його помічник, але в інтернет ролики потрапили знову ж таки за вказівкою Аліни. Як виявилося, помічник Андрія вже давно працював на батька Аліни: шпигував у його інтересах, а заразом й виконував доручення Аліни, яка всіма способами намагалася повернути до себе прихильність Олександра. Невідомо скільки б це ще тривало, якби не почали шукати того, хто злив відео в інтернет. Під кінець розповіді подруги, я не сумнівалася, що вона беззастережно повірила Сашкові та Андрію.
- Так що, Санюто, такі ось справи. Тому біжи й зараз же дзвони своєму Сашкові!
Ну я й побігла, от тільки зв'язку з ним не було. Я спробувала ще кілька разів, але також без успіху. В результаті змусила себе заспокоїтись та почекати до завтра. Вранці, коли прокинулась, то вирішила, що не дзвонитиму, а краще спробую ввечері зловити його біля офісу. Тим більше вдень я хотіла закінчити ще одну важливу справу, думки про яку не давали мені спокою.
Це було дивно: прийти до театру не на репетицію чи концерт, а як людина, яка тепер не має до цієї будівлі жодного відношення. Спершу я зайшла до кадровика, забрала свою трудову книжку, а потім до бухгалтера за зарплатою. І ось тепер, я стою перед знайомими дверима, але мої руки не наважуються постукати в неї. Я роблю глибокий вдих і швидше шкребусь, а ніж стукаю.
- Заходьте... - почувся тихий голос за дверима.
Зайшовши в кімнату, я застала Сергія Миколайовича - людину, яка являється для мене беззаперечним авторитетом біля вікна. Це була до болю знайома картина: він стоїть з бездоганною поставою, його руки схрещені за спиною, а задумливий погляд спрямований вперед. Багато разів я заставала його ось так: задумливо споглядаючим світ за цим вікном.
- Я вже думав, що ти не зайдеш до мене... - навіть не повертаючи голови, промовив він.
Я спершу розгубилася... Як він дізнався, що це я? Можливо, побачив у вікно?
- Вибачте, що без попередження, Сергію Миколайовичу..., - почала я і запинаючись продовжила. - Я прийшла просити вибачення... Адже я підвела Вас... Ви стільки зробили для мене... Якщо не Ви, я б, можливо, ніколи не дізналася, що таке сцена... А тепер через мене у Вас, мабуть, проблеми...
Сергій Миколайович слухав мій монолог, не відриваючи погляду від вікна. Коли я закінчила, він все мовчав. Тому вирішивши, що він згоден із моїми словами, але при цьому не готовий мене пробачити, я зібралася йти. Аж раптом він заговорив:
- Коли я побачив тебе вперше на випускному екзамені, вже тоді знав, що ти станеш однією з найкращих балерин, яких мені довелося виховати. І я не помилився в цьому, але помилився в іншому: я став старим і на мою думку в театрі вже не так зважають, як раніше. Багато разів я намагався поставити тебе на головну роль, але вийшло в мене це лише один раз. Я бачив, як ти перегоріла, переросла кордебалет, але продовжувала танцювати кожну свою маленьку роль, як головну. Це я винен перед тобою, Олександро. Я загасив у тобі іскру.
Стою і відчуваю, як ком підкочує до горла, так, що слова не можу вимовити. Потім він нарешті повернувся і глянув на мене. Я ще ніколи не бачила його таким пригніченим. Він завжди справляв враження людини із залізними нервами. А зараз на його плечах явно лежав тягар розчарування. Немов згадавши щось, Сергій Миколайович підійшов до столу, і відкрив одну з шухлядок зі словами:
- Це був твій найкращий танець.
І дістав з ящика маску - ту саму, в якій я танцювала востаннє на сцені Мистецтва Пристрасті.
Ці слова стали останньою краплею – непрохана сльоза побігла по щоці. Найменше мені хотілося, щоб ця людина відчувала якусь провину переді мною.
Після цього я просиділа в кабінеті свого колишнього наставника понад годину. Він мені розповів, як маска опинилась у нього. 
Славко не забув провести аукціон після "Есмеральди". Хоча тепер я розуміла, що він робив це виключно для підігріву інтересу у публіки. Адже він заздалегідь знав, що Олександр у будь-якому разі викупить лот. І цього разу після аукціону маска також дісталась Сашкові. Але, коли В'ячеслав обмовився, що маску хотів забрати керівник балетної трупи, в якій я раніше працювала: Саша просто подарував її Сергію Миколайовичу.
Покидала театр із легким серцем, а вийшовши на вулицю, я побачила ЙОГО! Моє серце спочатку пропустило удар, а потім прискорено забилось. Олександр стояв унизу біля початку сходів, і зараз нас розділяли лише її щаблі. Ми дивилися один на одного не рухаючись, а потім я кинулася вниз сходами. Мені здається, що я ніколи так швидко не бігала. Сашко спіймав мене у свої обійми й міцно міцно до себе пригорнув. Я чула, як швидко б'ється його серце, і точно знала - моє стукає з такою ж швидкістю.
- Вибач, що втекла тоді. - сказала я, продовжуючи притискатися до нього.
- Я зрозумів, що тобі потрібен був час... Але навіщо ти знову сюди прийшла? Вередити свіжу рану? - без тіні докору спитав він.
- Ні, просто в мене була одна незакінчена справа тут...
- То як, закінчила?
- Так. - подивившись нарешті йому в очі, промовила я і додала. - Я тобі вчора дзвонила...
– Я знаю, але на жаль не міг відповісти. У мене теж була одна незакінчена справа. – хитро посміхаючись, сказав Сашко.
– Яка? Якщо не секрет. – з цікавістю уточнила я.
- Поїхали – покажу, - змовницьки підморгнувши, сказав мені він.
В машині ми їхали мовчки. Сашко вів машину однією рукою, а другою притискав мою долоню до своєї щоки. Дивно, проте чомусь не було відчуття недомовленості між нами. Хоча є багато тем, які, мабуть, варто було б обговорити, але ми зрозуміли - нам двом це вже не потрібно. Головне, що все вже позаду. Через десять хвилин ми зупинилися за кілька кварталів від центру міста біля нової та красивої будівлі в сучасному стилі.
- Приїхали. - заглушивши мотор, сказав Сашко і вийшов надвір, щоб допомогти мені вибратися з машини.
- Що ти хотів мені показати?
Олександр розвернув мене обличчям до будівлі, а сам став за спиною, продовжуючи тримати за плечі.
- Учора я приймав здачу цього комплексу, як один із його інвесторів.
- Вітаю! - тепер із ще більшим інтересом почала розглядати диво архітектурної думки.
- Але це ще не все... - руки чоловіка трохи сильніше стиснули мої плечі й він промовив. - Бачиш на другому поверсі вивіску фіолетового кольору?
Я перемістила погляд на другий поверх, де серед інших рекламних щитів виділяється одна: на блідо-фіолетовому фоні зображена балерина в стрибку. Я з цікавістю розглядала малюнок, але через декілька секунд почула, що дихання чоловіка за моєю спиною збилось. Схоже на те, що Сашко почав чомусь нервувати. Тому я поспішила, нарешті, прочитати те, що написано на цій вивісці. Швидко пробігла поглядом по напису і розгубилася... Бо на вивісці витіюватими літерами виведено: «Балетна студія Олександра Нетішева».
- Ти вирішив відкрити балетну школу та назвати її своїм ім'ям? - повернувшись до Сашка обличчям, та не приховуючи подиву, запитала я.
- Не своїм ім'ям, а твоїм...
Я швидко повернулася назад і прочитала ще раз, але уважніше. Насправді на вивісці написано: "Балетна студія Олександри Нетішевої".
- Але для цього тобі доведеться вийти за мене заміж. - почула я низький голос над вухом і відчула, як сильні руки обійняли мене.