Глава 22

Коли згасло світло, сталося те, чого глядачі ніяк не очікували  побачити – на сцені з'явилася балерина. Цього разу костюм на танцівниці був дуже простим: білий купальник, напівпрозора спідниця, пуанти на ногах. Незмінним залишалось лише одне - маска, що закриває лице танцівниці.
Як тільки залунала музика - балерина почала свій танок. Рухи дівчини одразу прикували до себе погляди глядачів. Це був незавчений танець, а чиста імпровізація, що народжується на сцені, тут і зараз. При цьому не можна було не помітити, що кожен її жест сповнений невимовного смутку. Серед глядачів троє людей знали напевно, що зараз балерина не відіграє чиюсь роль, вона "танцює себе". Коли танцівниця злетіла на пілон, продовжувала грати класична музика, а за кілька миттєвостей до неї плавно влилися сучасні мотиви, які додав діджей клубу. Коли музика перестала грати - балерина застигла. У залі дзвеніла тиша. Мовчазна пауза тягнулась довше, ніж звичайно, але потім, прорвались оплески, що переросли у гучні овації.
Ну ось і збулась моя дитяча мрія: я станцювала роль Есмеральди. Ця думка промайнула у мене в голові, коли стихли останні акорди. Ці приголомшливі оплески я запам'ятаю назавжди!
- Зніми, нарешті, маску! - почулося із зали.
Що ж, дійсно, тепер у ній немає жодного сенсу, тому я розв'язала стрічки й зняла маску з обличчя. І навіть не відразу зрозуміла, чому вона мокра. Піднесла руки до лиця - ось вони сльози, що, нарешті, знайшли свій вихід...
У залі почався якийсь переполох: хтось свистів, хтось просив танець на біс. Маска випала з моїх рук, а я поспішила піти зі сцени. Але за лаштунками на мене вже чекали: Славік, Віка, інші танцівниці клубу. Навіть наш Капітан залишив свій пост на кухні, вперше за весь час, що я його знаю. Спочатку у всіх, окрім Віки, були захоплено-здивовані обличчя, але, побачивши мої сльози, вони разом розгубилися. Я розуміла, що зараз мені влаштують допит, проте мені не хотілося ні з ким говорити, а тим більше щось пояснювати, тому я просто втекла. Пробігаючи коридорами, краєм ока помітила Кирила та Івана, які, мабуть, повинні були мене перехопити, але теж забарилися, побачивши мій стан. А щойно я вирвалася за двері нічного клубу - мене вже було не зупинити.
Я бігла нічним містом, як була: у пуантах і своєму репетиційному костюмі. Бігла від усіх, сподіваючись побути на самоті. 
Не знаю скільки я простояла на мосту, дивлячись на запалені містом вогні, перш ніж мене обняли ззаду, і я почула голос подруги:
- Так і знала, що знайду тебе тут. Ти навіть собі не уявляєш, як колоритно тут виглядаєш у цьому одязі.
- Здогадуюсь. - відповіла я, з легкою усмішкою.
- Після твоєї втечі у клубі таке почалося! Ти всім терміново знадобилася: і Славунчику, і Олександру, і ще якимось чоловікам. Що робити будеш?
- Поки що не знаю. Але точно не хочу нікого бачити.
- Може до батьків поїдеш?
- Можливо, але трохи згодом. Не варто їм бачити мене у такому стані.
Ми ще простояли мовчки кілька хвилин, коли за нашими спинами просигналив автомобіль. Я повернулася через плече і здивовано спитала:
- А Льоша, що тут робить?
- Допомагав мені уникнути погоні, - зі смішком відповідає подруга і додає. - Кажу ж, тебе просто так у спокої не залишать!
- Напевно... – беземоційно відгукнулася я.
- О, у мене ідея! Ходімо...
І Віка потягла мене до машини Лексія. Підійшовши до якої, вона сіла на переднє сидіння. Я розмістилась позаду неї.
– Куди їхати будемо? - запитав наш водій.
- Сашко, давай до моєї бабусі? Там тебе точно не знайдуть! - обернувшись до мене сказала Віка.
- Так пізно? - невпевнено уточнила я.
- Годі тобі! У мене завзята бабуся. Адже ти й сама це знаєш! - підморгуючи одним оком каже подруга.
Те, що бабуся в неї й справді завзята я, дійсно, знала, бо ми кілька разів у неї разом з Вікою гостювали. А живе вона кілометрів за п'ятдесят від міста в тихому селі - це якраз те, що мені зараз потрібно. Коли ми приїхали до її будинку, вже була пізня ніч, але бабуся Віки навіть зраділа несподіваним гостям. Наступного дня Віка та Льоша поїхали, а я залишилася вдвох із Любов'ю Іванівною. Льоша віддав мені свій старий телефон, який валявся у нього в бардачку, бо свій я забула у клубі. Але, як він сказав, це навіть на краще, щоб мене не відстежили по ньому. Я, звичайно, сильно сумнівалася, що до цього дійшло б, але сперечатися не стала.
Любов Іванівна не дошкуляла мені розпитуваннями. Віка їй сказала, що у мене проблеми на роботі й мені просто потрібно відпочити кілька днів. І я, й справді, прийшла трохи до тями за ці кілька днів. Іноді я ходила гуляти на річку, або в ліс, кілька разів напросилася допомогти з пересадкою квітів у палісаднику. Головне, що за цей час я упорядкувала свої думки та вирішила, що з цього моменту я повертаюся в точку відліку, з якої потрібно починати жити з нуля. 
З приводу роботи в нічному клубі я поки нічого не вирішила. Сама не знаю чи буду я продовжувати виступати, чи ні. Зате у мене народилася ідея: запропонувати у танцювальній школі, де ми працюємо з Вікою, відкрити балетний клас для дітей. Якщо вони відмовлять, то спробую сама орендувати приміщення та відкрити свою студію.
Відновивши свою душевну рівновагу, я все ж таки зважилася поїхати до своїх батьків, а приїхавши до себе додому, зрозуміла, як давно мені цього не вистачало. Батьки безумовно були шоковані та засмучені моїм звільненням з театру. Але в результаті дійшли до тієї ж думки, що і я – життя продовжується.
А ще мама одразу здогадалася, що справа не лише у балеті. Тож довелося їй все розповісти. Вислухавши, вона мені по-жіночому дала кілька порад... Для початку дочекатися, чим закінчиться історія з можливою вагітністю Аліни. Адже, якщо це неправда, то довго вона це приховувати не зможе, а, якщо правда, то тим більше. У разі, якщо це виявиться неправдою – стрімголов мчати до чоловіка, якого люблю і більше його не відпускати. А, якщо ж Аліна сказала правду - постаратися забути його, але при цьому зберегти в пам'яті спогади про свої перші почуття на все життя. З такими побажаннями я поверталася назад, щоб у всьому розібратися.