Глава 21

Після суботніх подій Олександр не дзвонив, як я і просила. Зробила я це, бо знала, що кожна наступна зустріч, або навіть розмова з ним, прив'язуватимуть мене до нього все сильніше. А якщо Аліна сказала правду про вагітність, то розлучення стане ще болючішим. Проте він знайшов вихід зі становища – він писав мені. І ось тепер щодня мені приходили довгі смс, які я перечитувала знову і знову, та які не могла змусити себе видалити. В результаті не думати про Олександра у мене не виходило.
Сьогодні вівторок, і я в черговій спробі відволіктись, сіла за комп'ютер, щоб підготуватися до наступного номера в Мистецтві Пристрасті. Цього разу я обрала сальсу, і в принципі, танець уже майже готовий, хочеться лише прикрасити кінцівку. Переглянувши кілька нових майстер-класів за жіночим стилем у сальсі, я знайшла те, що шукала. Тож зберегла посилання і тепер просто гортаю пошукову стрічку. 
В той момент, коли побачила себе на екрані в образі Шахерезади, я чомусь завмерла, боячись поворухнутися. З мізерною надією на те, що все ж таки помилилася, я натиснула на кнопку запуску відеоролика. Але дива не сталося. Саме у цей момент у кімнату зайшла Віка. Побачивши теж саме, що і я на екрані, вона запитала: 
- Це ти собі на згадку вирішила лишити? А я думала, що Славунчик забороняє зйомку в клубі.
– Віко, це не я! Хтось виклав відео в інтернет. – пригніченим голосом, вимовила я.
- В якому сенсі? - вихоплюючи у мене мишку з рук, і включаючи відео знову, питає вона.
- Не знаю! Мені б таке навіть на думку не спало. Якщо в театрі про це дізнаються… – закриваючи обличчя руками, прошепотіла я.
– Тааак! Спокійно, подруго! По-перше, ти в масці, і тут ніде не фігурує твоє ім'я та прізвище. А по-друге, є й хороша новина: у цього відео вже понад тисячу переглядів, купа лайків та репостів. А ось, до речі, і відео з твоєю лезгинкою. І воно не менш відлайкане, ніж попереднє, - оптимістично оголосила Вікторія.
- Ось тільки, кому це потрібно було робити?
- Аватарка та ім'я суб'єкта, який додав ці відео - ні про що не говорять. – резюмувала подруга.
- Що мені тепер робити?
- Та нічого. Кажу ж, упізнати тебе на цих відео майже неможливо. Швидше за все, ще один шанувальник вирішив у такий спосіб тебе прославити.
Не скажу, що слова Віки мене дуже заспокоїли, але нічого вдіяти все одно вже не можна.
Тільки тепер під час репетицій у театрі, я все поглядала на двері й чекала, що увірветься директор театру з криками та звинуваченнями на мою адресу.
Але я помилилася, він не увірвався до репетиційної зали, а відправив за мною свого секретаря. Це було в четвер, коли ми репетирували виставу "Сільфіда". Секретар зайшла до зали та лаконічно проголосила: "Ковенко! Вас викликає директор". Поки я йшла до його кабінету, у мене вже не було сумнівів у тому, що спричинило таку реакцію.
Зайшовши до кабінету, я зупинилася біля дверей, а директор театру спочатку вдавав, що дуже зайнятий, і він взагалі не помічає моєї присутності. Він завжди використовував цей трюк, щоб змусити своїх підлеглих нервувати ще більше. Коли ж він таки звернув на мене свою увагу, його першою фразою було:
- Олександро Миколаївно, Ви вже доволі давно працюєте в нашому театрі, і знаєте, що для нас означає репутація?
– Знаю.
- Тоді, дайте мені відповідь на питання: це Ви фігуруєте на цих відео? - і він повернув до мене монітор свого комп'ютера.
Я могла б і не дивитися туди, але все ж таки кинула погляд на екран, де побачила себе під час виконання танцю Шахерезади.
- Так. - просто відповіла я, розуміючи, що виправдовуватися і щось доводити я не хочу. Та й немає в цьому ніякого сенсу, адже мене все одно ніхто слухати тут не буде.
Після цього на мене повалився шквал критики та звинувачень. Я стояла і вислуховувала все це ніби перебуваючи під вакуумом. До мене долітали уривки фраз про мою: несвідомість, невдячність, безвідповідальність та багато чого іншого. Закінчивши кричати, директор перейшов до справи... Всупереч тому, що він тільки що наговорив, від нього пролунали наступні слова:
- Але через деякі ваші колишні заслуги, ми все ж таки зробимо попуск: Ви зможете звільнитися за власним бажанням. Навіть заява вже готова, Вам потрібно лише підписати.
Директор показав рукою на аркуш паперу на краю його столу.
Мабуть, моя підсвідомість уже була готова до такого повороту, бо зовні, я ніяк не показала наскільки важко мені далися ці п'ять кроків від дверей до столу. Але ще складніше було поставити підпис, твердою рукою. І це мені, схоже, теж вдалося, оскільки директор був явно розчарований, настроївшись на мою можливу істерику та подальші благання про прощення. Але я ні на секунду не сумнівалася в тому, що цю людину неможливо пройняти жодними сльозами чи вмовляннями. Можу навіть сказати, що вперше за весь час, побачила на його обличчі розгублений вираз, саме тому наважилася поставити запитання:
- Артуре Олексійовичу, мені б хотілося знати: хто вам показав це відео?
- Доброзичниц.. - він запнувся, а потім швидко промовив. - Доброзичливець, якому не байдужа репутація цього театру. На відміну від Вас!
- Ясно. – спокійно сказала я і вийшла з кабінету.
У приймальні секретар пояснила мені, що за два тижні я зможу забрати свою трудову книжку і розрахунок за відпрацьований час. Коли я зайшла в роздягальню за своїми речами то все робила на автоматі, як багато разів до цього. Я зняла пуанти та репетиційний костюм, ось тільки цього разу замість своєї шафки поклала їх у рюкзак. На щастя, моє прощання з цими стінами пройшло на самоті, адже усі були на репетиціях. Я присіла на лаву і завмерла, як завжди сідають перед дорогою. Але я достеменно знала, що для мене це шлях в один кінець. Сюди я більше не повернуся. Ось тільки, куди тепер веде мене ця дорога? З сусідніх залів долинали відгомони музики. Такий рідний і звичний серцю звук. Я глянула на годинник - скоро буде перерва, тому взяла свій рюкзак і пішла до виходу. Але, мабуть, доля вирішила, що й цього мені замало, бо біля виходу з театру на мене чекала Аліна. А я не на секунду не сумніваюсь, що вона і є, той самий "Доброзичливець", який показав відео керівнику театру.
Побачивши мене, вона вийшла з яскраво-червоної іномарки й рушила мені на зустріч. Напевно не потрібно говорити про те, що виглядає вона дуже стильно у своєму блідо-блакитному комбінезоні з довгими рукавами та сріблястих туфлях-човниках. І звичайно ж з ідеально укладеним волоссям. 
Не маючи жодного бажання з нею спілкуватися я почала згортати убік, але стукіт її підборів, що прискорився, ясно дав зрозуміти: вона має намір мене наздогнати.
- Сподіваюся, що цього достатньо, щоб ти нарешті зрозуміла: не варто стояти в мене на дорозі! - пролунало з глузуванням.
Довелося таки обернутися до неї обличчям.
- Яким чином моє звільнення може вплинути на вашу ситуацію з Олександром? - запитала я, маючи на увазі її можливу вагітність.
Було видно, що відповісти їй на це нічого, тому що до цього її обличчя виражало явну впевненість у своїй перевазі, тепер було перекошене від невдоволення.
- З Олександром я розберуся сама. Тебе це не стосується! А ти явно не така проста, як здаєшся, - придивляючись до мене оцінювально, промовила Аліна - Тобі здалося, що Андрія Єрмолова тобі недостатньо, і ти перемикнулась на Нетішева?
Зрозумівши, що це все ж таки була погана ідея вступити з нею в розмову, я вже повернулася, щоб піти, як у спину мені долинуло:
- Між іншим, відеоролики було знято за вказівкою Андрія.
Я вже встигла зробити кілька кроків, але почувши ці слова зупинилася. Нарешті, Аліна досягла того, заради чого сюди приїхала – принизити та знищити мене морально. І треба віддати їй належне, у неї це вийшло. Єдине, в чому я не принесла їй задоволення: я не повернулася до неї, і не бачила її переможного виразу обличчя.
А після цього я йшла, йшла, йшла, не розбираючи особливо дороги. Переді мною, як у калейдоскопі проносилися останні події, що відбулися в моєму житті: виступи в Мистецтві Пристрасті, завдяки яким я змогла відчути смак творчої свободи; виступ у головній ролі на сцені театру, який подарував на коротку мить відчуття гармонії з моїм професійним "Я"; знайомство з Андрієм, який, як мені здавалося, в якийсь момент був трохи більше ніж просто другом, а в результаті став людиною, що кинула камінь у спину; стосунки з Олександром, які відкрили мені горизонти, за які раніше мені не доводилося переступати, але при цьому не зрозуміло, чи буде продовження цих відносин? Прокручуючи все це в голові знову і знову, не знаю як, але я добралася додому. Зайшовши до квартири, я почала роззуватися, як у коридор вискочила Віка:
- А ти чого так рано? У тебе ж сьогодні заняття в танцювальній школі.
- Я скасувала.
- Чому?
– Мене звільнили з театру. – повернувшись до неї обличчям, відповіла я.
- Як...? - затискаючи рот однією рукою, ошелешено питає вона.
- Аліна була у театрі і показала директору відео моїх виступів у клубі.
- Сашко... - тремтячим голосом вимовляє Віка, одночасно обіймаючи мене.
Я анітрохи не здивувалася почувши, як плаче подруга. Це були щирі сльози співчуття, адже вона, як ніхто інший розуміє, що для мене означає балет. Я навіть здивувалася, чому сама досі не проронила ні краплі. Я не плакала після останньої зустрічі з Сашком. Не плакала сьогодні після звільнення з театру та новини про зраду Андрія. Чому? Я точно знаю – це не тому, що я така сильна і мене не зламати такими речами. 
Через півгодини ми опинилися з Вікою на кухні. Я стояла біля вікна, а Віка сиділа на дивані, обіймаючи свої підібгані коліна. Ми довго мовчали й першою заговорила Віка:
- Це моя провина... Якби я не вмовила тебе працювати в клубі, то цього б не сталося.
Я повернулася до подруги, а та продовжувала миготливим поглядом розглядати стіл перед собою. Відійшовши від підвіконня, я наблизилася до Віки, обійнявши її за плечі, і притулившись щокою до її маківки, сказала:
- Якби не ти, то я б ніколи не дізналася, що таке дружба.
Простоявши так ще хвилину, я пішла до своєї кімнати, переодягнувшись, лягла на диван і не помітила, як заснула.
Коли прокинулася, прийшло усвідомлення того, що поспішати мені немає куди. До театру на репетиції йти не треба, а до виступу в Мистецтві Пристрасті ще цілий день. Сказати, що мені не хотілося сьогодні виступати, це не сказати нічого! Але я не можу підвести В'ячеслава, зрештою він на мене розраховує. 
Але з апатією, що накатувала цілий день, я так нічого вдіяти й не змогла. У результаті до останнього відтягувала збори до клубу і вже ризикувала запізнитися. Коли взувалась у коридорі випадково зачепила рюкзак, з якого випали мої пуанти. Піднявши пуанти, я недовго потримала їх у руках, а потім залишила поряд із рюкзаком.
Вийшовши в коридор і простоявши хвилину біля дверей ліфта, що відкрилися, я бігом повернулася назад у квартиру. Вдома я скинула необхідний файл з комп'ютера на флешку, і підхопивши рюкзак з пуантами в руки, побігла на вихід. У клуб я приїхала впритул до свого виступу і одразу пішла до діджея Льоші. У своїй рубці він був один.
- Лексію, привіт! Включи, будь ласка, це на початку виступу, а на другу частину з пілоном вигадай щось сам. - вручаючи йому в руки флешку, говорю я.
- Ти вирішила змінити музику до сальси? – уточнює Льоша.
– Ні. Сьогодні буде інший танець...
- Але ж до виступу залишилося п'ятнадцять хвилин! - спантеличено вимовляє наш звукорежисер.
- Ти впораєшся! Я в тебе вірю, Маестро. - уже у дверях сказала йому я.