Глава 19

Лезгинка зайшла на ура. І на цей раз я ледве вибралася з нічного клубу. Якби не "близнюки", яких до мене приставив Олександр, я навряд чи змогла б просто втекти через кухню ресторану. До речі, Кирило та Іван виявилися непоганими хлопцями, щоправда, дуже мовчазними. Славко, як і обіцяв, теж запропонував для мене супровід, але коли я пояснила, що в цьому вже немає потреби - розуміючи посміхнувся.
Після виступу у п'ятницю ми з Олександром майже не бачилися. Одразу з клубу він поїхав до іншого міста у справах. Але перед від'їздом він попросив нічого не планувати на найближчу неділю, оскільки хоче показати мені ще одну зі своїх пристрастей.
Субота в мене була робочою: вдень ​​репетиції в театрі, а ввечері вистава "Сільфіда". Головну роль у якій танцюватиме Христина, яка щойно вийшла з лікарняного.
Наступного дня о дванадцятій за мною заїхав Олександр, і ми кудись направились. Але "куди саме" - він мені не говорив. Єдине, ще напередодні ввечері попередив, щоб одяг, який я одягну був зручним. Тому скориставшись його порадою одягнула: вельветові штани кольору беж, кашеміровий светр молочного кольору та джинсову курточку. Саша ж був одягнений у: коричневі штани, чорну теніску та чорну шкіряну куртку. Було не складно здогадатися, що ми поїдемо, швидше за все, на природу. І ми, й справді, покинули межі міста, а хвилин за тридцять в'їхали на територію закритого заміського клубу з приватною стайнею, невеликим готелем та рестораном.
Виявилося, що це все належить Олександру, а ще однією його пристрастю являються коні. В цей клуб можна приїхати та просто покататися на конях, взяти урок верхової їзди, або ж орендувати стійло для свого улюбленця. І на подив охочих мати власного коня знайшлося чимало, адже у стайнях перебуває величезна кількість коней всіляких порід і мастей, що належать забезпеченим людям, які платять значні кошти за утримання та догляд за своїм вихованцем.
Коні Олександра знаходяться в окремому приміщенні. Їх у нього четверо: чорний, білий, сірий та коричневий. Коли мені запропонували вибрати на якому я б хотіла їхати - я не змогла визначитися, адже кожен із них по-своєму красивий. Тому вибір за мене зробив Сашко: мені дістався білосніжний кінь, на ім'я Паріс. А для себе він осідлав вороного коня, на ім'я Скальд. Олександр пояснив мені, як правильно сидіти верхи, як керувати конем, і ми одразу ж виїхали зі стайні удвох з ним в бік лісу.
Сашко їхав попереду, а я за ним, доки ми не виїхали на широку стежку, де я його наздогнала. Перші хвилин десять було боязно, але звикнувши до темпу їзди, я увійшла у смак, і змогла розслабитися. Дочекавшись цього моменту, Саша почав розмову:
- Я тобі вже казав, що мені дуже сподобався твій вчорашній виступ?
- Ні, не казав. - відповіла я.
- Виправляюсь - мені, справді, дуже сподобалося. Повір, я не один раз бачив лезгинку, але твоє виконання стало особливим. Це було схоже на маленьке театральне дійство. Я так зрозумів, що ти зображала грузинських "Ромео та Джульєтту"?
- Вгадав. - радісно говорю.
- Ідея та постановка номера чудові - з тебе вийшов би непоганий режисер. - діловим тоном вимовляє Олександр.
- Дякую, звичайно. Але думаю, що це зачекає...
- Чому?
- Хотілося б все-таки до кінця реалізувати себе у якості балерини. - відповіла я, сподіваючись, що мій голос при цьому звучав непохитно.
– Зрозуміло. Тільки в мене до тебе є одне прохання.
- Кажи...
- Ти можеш більше не використовувати у своїх номерах холодну зброю? Я вчора не на жарт злякався за тебе. – суворо промовив Олександр.
- Буде зроблено! - копіюючи нашого Капітана, по-військовому відповіла я, одночасно видихнувши від того, що Саша змінив болючу для мене тему балету.
- Я радий, що ми зрозуміли один одного. – промовив він, і у відповідь я отримала його фірмову усмішку з ямочками.
Верхом ми проїхали через невеликий ліс, і опинилися біля озера, об'їхавши його дугою, ми спішились. Тут все було готове для пікніка на двох. Ми влаштувалися на покривалі, а коней Сашко прив'язав до дерев. Ми пили шампанське та куштували їжу, яка була приготовлена ​​у місцевому ресторані й виявилась дуже смачною. Наприкінці пікніка Саша запросив мене на бенкет, який має відбутись наступної суботи, на честь закінчення міжнародної виставки в якій його фірма бере участь. Я, звісно ж, ​​погодилась.
Коли ми вже почали збиратися у зворотному напрямку, до нас підійшов якийсь чоловік, та осідлавши Паріса, попрямував у бік стайні. При цьому сам Олександр уже сидить верхи, а побачивши моє здивоване обличчя, пояснює:
- Я хочу показати тобі, що таке справжня їзда верхи, ти ж не проти?
Промовивши це, він простяг мені руку, щоб допомогти забратися на його коня.
- А я маю вибір? - піднімаючи брову на його манер, питаю я.
- Вже - ні. – самовдоволено посміхаючись, відповідає чоловік.
Я все ж подала руку, і Сашко посадив мене попереду себе. Спочатку ми почали їхати кроком, потім риссю, а наприкінці він пустив коня в галоп. І я зрозуміла чому він мене посадив поперед себе, інакше я просто впала б, якби Саша не підтримував мене. Але я анітрохи не пошкодувала, що спробувала. Це не можна порівняти ні з чим іншим, коли така сильна і красива тварина мчить, а ти відчуваєш усю його міць під собою.
Так ми об'їхали озеро по колу і тепер знову повільно рухаємось у бік стайні. У цей момент із лісу виїхав ще один вершник. Він мчить до нас на величезній швидкості. Чомусь відразу впало в око забарвлення його коня... Це надзвичайно красива тварина темно-сріблястого кольору без жодної цяточки. В міру їх наближення до нас з Олександром, я перевела погляд з коня на його вершника, і не могла повірити своїм очам – цим вершником виявився Андрій! Він несеться у наш бік так, ніби уникає погоні.
Я несвідомо втиснулася сильніше в спину Сашка, сподіваючись, що так я стану невидимою. Але, що ближче Андрій наближається, то виразніше стає зрозуміло, що він тут не випадково, і їде прямо до нас. 
Сашко чомусь зупинив Скальда, наче чекаючи на нового вершника. За хвилину Андрій зупинив Ульріха біля нас. Я здогадалася, що це саме Ульріх, згадавши розповіді Андрія про свого коня.
- Мої вітання. - першим заговорив Андрій, дивлячись тільки на мене, ніби ми тут з ним удвох.
- Привіт. – тихо прошепотіла я.
Мені навіть складно описати всю силу своєї розгубленості від такої ситуації. Але я все ж таки знайшла в собі сили представити чоловіків один одному:
- Знайомтеся... Андрію, це Олександр. Олександре, це Андрій.
Після моїх слів Андрій якось криво усміхнувся і видав:
- Та ми ніби знайомі.
Він на мить перевів погляд на Сашка, а потім знову поглянув на мене, оцінюючи мою реакцію на ці слова. І, мабуть, результат його не розчарував. Після цього я почула роз'ярений голос у себе за спиною:
- Олександро, Андрій – мій давній друг і за сумісництвом - виконавчий директор моєї фірми.
- Колишній... - теж жорстко викарбував Андрій.
Повисла пауза... А я відчула, як напружилися м'язи на руках у Сашка, і він трохи сильніше стиснув поводи, від чого Скальд почав нервово переступати на місці.
- Друг чи виконавчий директор? - поставив Олександр питання голосом, що тепер не виражав жодних емоцій.
Андрій, який продовжував неупинно дивитися на пребуваючу в шоці мене, нарешті, підвів очі на Сашка. Чоловіки довго міряли один одного важкими поглядами. Це було схоже на безсловесну дуель, яку обірвав Андрій, промовивши:
- Поки не знаю... Все залежить від відповіді Олександри.
А мені вже почало здаватися, що я тут третя зайва, і перепалка між цими чоловіками мене не стосуються.
- Скажи, Олександро, ти дотрималася обіцянки, яку дала мені в аеропорту? - прямолінійно запитав Андрій.
Тепер ми дивилися з ним один на одного: його погляд пропалював мене наскрізь і водночас у ньому читалася надія. Я знову відчула, як напружилися руки Олександра, і він сильніше пригорнув мене до себе, наче занепокоївся, що мене у нього заберуть.
У цей момент в моїй пам'яті випливло наше з Андрієм прощання в аеропорту та його слова: "Пообіцяй мені дещо..."; "Ні в кого не закохуватися, поки мене не буде!". Несподівано для себе зробила висновок – я не дотримала свого слова! 
Мабуть, ці емоції зобразились на моєму обличчі й Андрій усе зрозумів. Спочатку в його очах прослизнула образа, потім злість, а під кінець вони горіли розчаруванням. І саме розчарування знести було найскладніше.
- Ну що ж, прощавай... - продовжуючи дивитись на мене, промовив Андрій, а потім глянувши на Олександра, додав закінчення. - "ТЕ".
Розвернувши свого коня він помчав у зворотний від нас бік. Я дивилася йому в слід і все не могла прийти до тями, адже хотіла пояснити Андрію все зовсім не так. І коли давала йому обіцянку не закохуватися ні в кого - була абсолютно щирою з ним та впевненою, що дотримаюсь свого слова. Але чому тоді мене так мучить совість? Чому ком підкочує до горла? І чому зрадницькі сльози все ж таки течуть по моїх щоках? Як тільки перші краплі вологи впали на руки Олександра, він розвернув мене і пригорнув до своїх грудей.
- Пробач, я мав раніше тобі розповісти про те, що ми знайомі з Андрієм. Я гадав, що ще встигну, адже він мав повернутися тільки після завтра. Насправді це Андрій мене вперше привів на твій виступ у нічний клуб. Мало того, я знав, що ти йому подобаєшся. Але, по-перше, я тоді не думав, що настільки. А по-друге, сам зацікавився тобою. Зрештою, я поставив Андрієві ультиматум: ми з ним по черзі залицяємось до тебе, а ти в результаті вибираєш когось з нас. Зараз я розумію, що це було самовпевнено з мого боку. Проте я хочу, щоб ти знала, Олександро:  я не шкодую про своє рішення!
Ми простояли біля озера доти, доки я остаточно не заспокоїлася. Після цього Олександр пустив коня кроком, але в лісі ми звернули в інший бік від стайні.
- Куди ми їдемо? – запитала я.
- Зараз побачиш...
Ми проїхали зовсім недовго, а коли виїхали з лісу, то опинилися біля високих воріт, які майже відразу відчинилися пропускаючи нас. Перед моїми очима представ шикарний двоповерховий будиночок у стилі шале. Він ніби зійшов із фотографії буклета, що рекламує елітний гірськолижний курорт. Навіть не варто говорити, що всередині будинок виявився не менш красивим і затишним.
Сашко провів мене у велику кімнату на другому поверсі з вікнами в підлогу, та панорамним видом на ліс й озеро. Усадивши мене в крісло навпроти каміна, який уже був кимось дбайливо розтоплений, він почав відкорковувати пляшку вина, що стояла на столі. Наливши вино в келихи, Саша подав мені один, а з другим сів у сусіднє крісло. Вино виявилося червоним та сухим. Ми пили мовчки, але було ясно, що і він, і я думаємо зараз про Андрія. Неприємний осад, що залишився після зустрічі з ним, не давав мені спокою. Також я розуміла, що Олександрові ще складніше, адже він, можливо, втратив сьогодні друга.
- Як ти думаєш, він колись нас пробачить? – тихо промовила я.
- Не знаю... Йому потрібен час, щоб заспокоїтись. Після цього я спробую з ним поговорити. Вибач, я тебе залишу на кілька хвилин.
Залишившись у кімнаті на самоті, я допила своє вино, і поставивши келих на стіл, підійшла до дерев'яних поличок, які підвішені до однієї зі стін. На цих поличках розставлені старі фотографії.  Одразу стало зрозуміло, що тут зібрані знімки найближчих для Сашка людей. На одній із фото він стоїть разом зі своїми батьками. Про це не складно здогадатися, адже він дуже схожий на батька, але очі у нього мамині. Я зовсім не здивувалася, коли побачила фото Сашка з Андрієм.  Воно явно було зроблено ще у студентські роки. І по цьому знімку одразу видно, що їх пов'язує міцна дружба. Так, роздивляючись фотографії, в якийсь момент, мій погляд зачепився за щось до болю знайоме...
На одній із поличок лежать: засушена (колись червона) піоноподібна троянда та браслет у східному стилі. Це аксесуари моїх танцювальних костюмів, які потім були продані з аукціону. Поки я стояла, розглядаючи ці предмети, наче бачила їх уперше, за спиною почулися кроки, а потім і голос:
- Ти знайшла мою скарбницю? Тут зібрані найдорожчі моєму серцю речі.
Я обернулася і побачила усміхнене обличчя Олександра. Його явно тішило моє здивування.
- Хоча дечого тут не вистачає... - говорить він, і дістає з-за спини кинджал, який ще позавчора я використовувала під час свого виступу.
Пройшовши повз мене, він урочисто поклав його на полицю поряд з іншими лотами.
- Як ти примудрився викупити їх всі? І як зміг вгадати, яка сума буде найбільшою? - здивовано питаю я.
- А я й не вгадував, – загадково посміхаючись каже він і додає. – Я просто писав на кожній картці, що подвою будь-яку найбільшу ставку, яку запропонують. Після того, як я викупив перший лот, кожен наступний мені особисто приносив господар вашого клубу.
Ще прибуваючи в певній розгубленості, я підійшла до полиці, й пробігла по ній поглядом.
- Тут не вистачає тільки шалі Афродіти. Цікаво хто її викупив? - промовила я.
- Андрій. - було вимовлено голосом, у якому відчувалась напруга.
Повисла незручна пауза... Я вдавала, що продовжую розглядати "скарбницю", і відчула, як на моє плече лягла чоловіча рука.
- Сашо, я хотів тебе спитати...
- Запитуй.
- Яку обіцянку ти дала Андрієві в аеропорту?
Невже мені доведеться йому все розповісти? Схоже сьогодні день взаємних одкровень. Мабуть, мовчання затяглося, бо Олександр знову мене покликав, водночас розвертаючи обличчям до себе:
- Саше...
- Я дала обіцянку, що ні в кого не закохаюсь, доки він буде закордоном. - вимовила я, і затамувала подих.
- І ти не змогла стримати цю обіцянку? - запитав Олександр.
– Ні. - тихо відповіла я.
- Я став тому причиною? - низьким пошептом уточнює він, підіймаючи моє підборіддя, щоб зазирнути в очі.
- Так. - промовила я.
Після моєї відповіді обличчя Олександра осяяла така тепла і ніжна усмішка, яку я ще ніколи в нього не бачила. А наступного моменту мене підхопили на руки й закружляли по кімнаті. І кружляли мене доволі довго.
- Сашко! Сашко! - все радісно повторював він.
Згодом чоловік все ж зупинився, і занурившись обличчям в моє волосся промовив:
- Я теж тебе люблю!
Ось так цей день став для мене дуже складним і водночас шалено щасливим.