Глава 15

Вийшовши за двері майже одразу зіткнулася з одним з охоронців, який, мабуть, не очікував, що мене так швидко відпустять. Відчувши щось підозріле, він поспішив у Віп-кімнату. Я ж, навпаки, прискорила кроки у бік сходів, але шлях мені перегородив другий охоронець, явно не збираючись мене пропускати. Але менше ніж за хвилину перший охоронець визирнув з-за дверей, і кивнувши іншому, дав зрозуміти, що мене можна пропустити. Я, зітхнувши з полегшенням, помчала на вихід. Поки чоловік, який уявив себе благодійником, не передумав.
Вискочивши на вулицю, я поспішила у бік найближчого метро. Поки їхала до своєї станції все намагалася прийти до тями. І хоч Олександр десь мав рацію, адже прийнявши рішення працювати в Мистецтві Пристрасті я, й справді, здогадувалася, що подібні ситуації можуть статись. Але одна справа - представляти, й зовсім інша - отримати конкретну пропозицію стати утриманкою. Я не могла позбутися відчуття, що на мене повісили ярлик із цінником. Вийшовши з метро ​​насамперед зателефонувала В'ячеславу, і розповіла про те, що сталося, пропустивши найнеприємніші для мене деталі розмови з Олександром. Славко спочатку кілька хвилин не зовсім цензурно висловлювався, а потім все ж таки спробував заспокоїти мене, сказавши, що тепер виходити з клубу я буду тільки з охороною.
Коли приїхала додому, то довелося розповідати все ще й Віці. Її обуренню не було межі. Вона і до цього упереджено ставилася до відвідувачів клубу, а після сьогоднішньої ситуації тим паче. Після всіх цих подій, шалено втомлена і розбита, я лягла спати. Тим більше завтра мені доведеться пережити ще одне випробування... 
З відомих лише керівництву театру причин на завтра у програмі було внесено зміни й замість вистави "Жізель" знову поставили балет "Баядерка". Це схоже на злу усмішку долі, адже тиждень тому мені пощастило танцювати головну роль у цій виставі, а завтра я знову братиму участь лише в масовці. Тому наступного дня, коли прокинулася вранці та всю дорогу до театру морально готувала себе до майбутніх репетицій й виходу на сцену ввечері, але це не допомогло. Під час репетицій я помітила дещо дивне: я точно знала, що сьогодні в мене далеко не все виходило ідеально, бо тіло мене погано слухалося, але попри це Сергій Миколайович не робив мені зауважень. А на нього це не схоже. Мені стало соромно за себе, тому я пообіцяла собі, що ввечері під час вистави зберуся, і як би не було важко, викладуся на повну. Так і зробила: перебуваючи на сцені, відкинула всі свої мрії та переживання й просто танцювала. На цей раз у мене вийшло забутись під час танцю.
Коли спектакль закінчився я зайшла в роздягальню, а оскільки розмови одразу припинилися, то зрозуміла, що обговорювали саме мене. І яким би сильним не було бажання якнайшвидше звідси піти, змусила себе повільно перевдягатися, відчуваючи косі погляди за спиною і чуючи тихе перешіптування. Мені не хотілося доставити колегам ще більшого задоволення своєю швидкою втечею. Зрештою, з роздягальні та й з театру я виходила майже останньою. 
Коли я вийшла з театру та спускалась сходами до тротуару під'їхав чорний джип, а з нього вийшли вже знайомі мені двоє охоронців. Я одразу почала задкувати, знову відчувши ногою сходинки. Хотіла вже підійматися наверх, як один з чоловіків, безапеляційно заявив:
- Олександро Миколаївно, Ви поїдете з нами. Пройдіть, будь ласка, до машини.
- З якого дива? - сердито питаю.
- У нас наказ: доставити Вас до пункту призначення.
- Яка мені справа до вашого наказу, а тим більше до того, хто його вам віддав! - говорю, насилу стримуючи себе, щоб не перейти на крик.
- Олександро Миколаївно, ми в будь-якому разі виконаємо наказ. Тільки від Вас залежить наскільки шумно це вийде. Але я порадив би Вам добровільно сісти в машину. Сумніваюся, що Ви захочете привертати до себе надмірну увагу. - дуже спокійно пояснив мені план подальших дій, один з охоронників.
Ненадовго задумалася і вирішила все ж таки поїхати, адже бігати постійно все одно не вийде. Тож треба сьогодні поставити усі крапки над i, якщо минулого разу мені не вдалося бути досить переконливою. 
Я пройшла до машини, мої провожаті зробили те саме, і ми поїхали. У салоні автомобіля стоїть тиша: я вирішила не питати куди мене везуть, бо все одно не скажуть. Коли через двадцять хвилин ми під'їхали до набережної та зупинилися біля причалу, де пришвартовано шикарну яхту, я все ж таки запанікувала. "Близнюки" (так я їх про себе почала називати) покинули машину і чекають, поки я теж вийду. Але я не поспішаю, бо не зрозуміло куди поділася моя рішучість висловити свої претензії прямо в обличчя тезці. Проте терпець в одного з охоронників все ж урвався і він промовив:
- Олександро Миколаївно, ми приїхали. Вас чекають на палубі...
Зібралася з духом, і піднялася на яхту, де мене провели до її носової частини. А там стоїть ВІН! У чорних штанах та білосніжній сорочці із засуканими до ліктів рукавами. Зараз Олександр дуже схожий на пірата, щоправда, такого "офісно-ділового" пірата. Наші погляди зустрілися: у моєму читається обурення, а в очах Олександра світиться лукава усмішка.
- Добрий вечір, Олександро. - каже він своїм низьким та проникливим голосом.
- Не можу з Вами в цьому погодитись! - з викликом вимовляю я.
- Чому ж? - підіймаючи одну брову, абсолютно щиро дивується Олександр. Так, ніби мені й справді має бути приємна ця зустріч.
-Тому, що я вже вдруге опиняюся поряд з Вами попри свою волю! Мені здалося, що вчора я досить зрозуміло пояснила, що мене не цікавить Ваша пропозиція.
- Я це зрозумів, але не готовий прийняти таку відповідь... - все з тією ж усмішкою повідомляє мені самовдоволений пірат, схрестивши руки на грудях.
Я аж розгубилася від такого нахабства. 
- Мало до чого Ви не готові, Олександре! Ви не думали про те, що в моєму житті є чоловік, якого я люблю? - чомусь вирвалось у мене.
Дивно, але ці слова на нього подіяли! Правда, якось навіть занадто. Тому, що він зірвавшись з місця за кілька кроків подолав відстань між нами, обхопив мої плечі руками, й стиснувши їх, досить жорстоко запитав:
- Це правда?
Його обличчя було зовсім близько: так, що я могла бачити, як горять його димчасто-сірі очі.
- А чому це не може бути правдою? - відповідаю питанням на питання.
Неможливо було не помітити, як в цей момент почастішало його дихання.
- Сашо, просто дай відповідь на питання: ти, правда, когось покохала? - з деякою часткою приреченості запитав Олександр.
Я згадала про Андрія, адже могла бути в нього закоханою. Проте в глибині душі знала, що до цього поки не дійшло. Дивлячись у вічі Олександра, який схоже абсолютно щиро запитував мене, зрозуміла, що не зможу йому збрехати. Хоча він  це точно заслужив, але не зможу. Тому тихо, майже пошепки, промовила:
– Ні.
Це одне слово мало дивовижний ефект: руки, які до цього моменту майже болісно стискали мої плечі, послабили хватку, і я почула полегшений видих Олександра. А потім він нагородив мене своєю посмішкою з тими самими незабутніми ямочками.
- Але це нічого не змінює! - поспішила роз'яснити ситуацію, одночасно виринаючи з його обіймів.
- Помиляєшся... Це змінює все!
Було видно, що чоловік прийшов до тями та до нього повернулася колишня впевненість.
- Але це не змінює того, що Ви мене вчора образили!
– Знаю. І хотів попросити за це вибачення.
Несподівано! Я навіть розгубилася на якусь мить. Чесно кажучи, не думала, що такий самовпевнений чоловік здатний визнавати свої помилки. Тому вирішила підтримати його порив, промовивши:
- Ваше вибачення прийняте. Гарного вечора, Олександре Миколайовичу. Розвернулася, щоб йти на вихід, але тільки зараз помітила, що яхта рухається, і ми вже віддалилися від берега.
– Ви знову за своє? Скажіть, щоб повертали назад до берега!
- Сашо, заспокойся. Я не зроблю тобі нічого поганого. Просто хотів у якості вибачення запропонувати прогулянку на яхті.
- Дивна у вас логіка, Олександре! Ви завжди про щось питаючи, не дочекавшись відповіді, робите по-своєму? – не приховуючи іронії, уточнюю я.
- Не замислювався над цим, - знизуючи одним плечем, відповідає мені пірат, і додає. - Ходімо я тобі екскурсію по яхті проведу. 
І на підтвердження моїх слів Олександр, не дочекавшись від мене відповіді, бере під лікоть, і веде вздовж палуби.
- Все-таки завжди... - стомлено кажу я, дозволяючи себе супроводжувати.
Адже все одно вже відплили. Крім того, я просто втомилася чинити опір. Та й, щиро кажучи, на яхті я опинилася вперше - стало цікаво. 
Спочатку ми обійшли всю верхню палубу, значна частина якої облаштована під зону для відпочинку з диванами, столиками та шезлонгами. Потім мене завели до просторої кают-компанії, яка поєднує в собі вітальню і їдальню одночасно. В одній частині кімнати стоїть кутовий диван навпроти імпровізованого каміна, над яким висить величезний плазмовий телевізор. А в іншій частині кімнати навпроти вікон стоїть довгий обідній стіл, який розрахований щонайменше чоловік на десять. У дизайні приміщення дуже вдало поєднується оздоблення деревом та меблі в кремово-шоколадних тонах. Біля вікон накрито стіл для двох. Олександр спочатку допоміг влаштуватись мені, а потім сів навпроти мене.
- Як тобі "Медея"?
- Це назва яхти? - уточнюю.
- Так.
- Вона неймовірна! – чесно відповідаю.
- А я роздумував над тим, чи варто її купувати. Тепер остаточно вирішив – куплю.
Я зніяковіла від такої заяви та навіть не знаю, що на це відповісти. Але Олександр змінив тему розмови сам:
- Олександро, розкажи про себе. Те, що танці — це твоя слабкість, я зрозумів…
- Танці – це не слабкість! Танці – це моя пристрасть! - перебивши Олександра, занадто емоційно вимовила я.
Але він, схоже, не образився на мій випад. Кілька секунд він проникливо вдивлявся в моє обличчя, а потім вимовив:
- Ти знаєш, побувавши сьогодні в театрі, і побачивши тебе на сцені не в головній ролі, я зрозумів чому ти вирішила танцювати в Мистецтві Пристрасті. Ти дуже талановита танцівниця, а тебе тримають у масовці. Тебе можна зрозуміти.
Я завмерла і не можу відірватися від його погляду. Чомусь стало шалено гірко від його слів. Адже щойно малознайома мені людина озвучила те, що я сама довгі роки намагалася не помічати. Проте останнім часом це ставало робити все складніше. Я не витримала і відвела погляд, але, схоже, що Олександр помітив сум'яття моїх почуттів.
- Вибач, якщо зачепив за живе, - тихо промовив він, і витримавши паузу, додав. - Якщо хочеш, я можу тобі в цьому допомоги.
- Ні! - одразу ж випалила я. - Це те, що стосується тільки мене! Або я всього доб'юся сама, або... - голос зрадливо здригнувся, і я замовкла. Адже сама не знаю, що буде, якщо все так і залишиться, як є.
Після моїх слів на обличчі Олександра змінилися емоції: спочатку промайнуло щось схоже на повагу, потім згода з моєю позицією і, нарешті, схвалення.
- Знаєш, ти зараз нагадала мені мене ж п'ятнадцять років тому. - з теплою посмішкою промовив Олександр.
- Ви теж танцювали у балетній трупі? - не дивлячись на нерви, що розхиталися, мені вдалося пожартувати.
- Ні, звичайно, - зі сміхом відповів Олександр і додав. - Я теж завжди намагався досягти всього сам. З принципу та й допомогти мені особливо ніхто не міг тоді.
І він розповів мені свою історію сходження на Олімп бізнесу. Виявилося, що спочатку для нього все було дуже непросто: до університету він вступив лише з другого разу і це при тому, що мав атестат з відзнакою. На четвертому курсі інституту влаштувався спочатку стажером, а потім менеджером нижчої ланки на фірму, що займалась вантажними перевезеннями. А, коли закінчив інститут, відкрив свою невелику фірму, взявши кредит під заставу дачної ділянки батьків. Завдяки своїй завзятості та пекельній праці, він створив свою імперію, і тепер продовжує її розширювати.
За цими розмовами ми провели не менше трьох годин. Потім Олександр сам підвіз мене додому. Біля порогу мого будинку він поцікавився:
- Ну, що Олександро, ти мене вибачила?
- Вибачила, Олександре Миколайовичу.
- Дякую. От тільки, ти б могла під час наступних зустрічей не називати мене Олександром Миколайовичем, а перейти на "ти"?
- За наступних зустрічей? Ви впевнені, що вони відбудуться?
- Тепер тільки за твоєю згодою. Але я дуже сподіваюся, що ти мені в цьому не відмовиш.
Я зам'ялась, до цього наївно припускаючи, що сьогоднішня зустріч буде останньою. Повагавшись деякий час, нарешті, вимовила:
- Я подумаю над Вашою пропозицією, Олександре.
- Олександре - це вже щось! - блиснувши усмішкою з ямочками, підмітив він.
Попрощавшись, я зникла за дверима під'їзду.