Глава 14

Зайшовши в гримерку, зіткнулася зі Славунчиком, який уже чекав  там на мене:
- Олександро, молодчина! Якщо так далі справа піде - доведеться робити ремонт у клубі та встановлювати повноцінну сцену!
Він, звичайно, лестить, але мені приємно. Хоч десь мої здібності пригодилися. У цей час у гримерку постукали, а отримавши дозвіл від Славка, кілька охоронців клубу занесли два величезні букети.
- Це для Алекси. - сказав один із них, та вручив мені квіти. 
В цей час другий охоронець щось говорив на вухо В'ячеславу. 
Коли охоронці вийшли, Славко хотів було відкрити рота, але я його випередила:
- Можеш навіть не говорити! Знову хтось із відвідувачів хоче зі мною провести час? - запитую я.
- Загалом так, Санюто. Ти, я так розумію, проти?
- Правильно розумієш. - з посмішкою відповідаю я, складаючи букети на стіл, що стоїть поруч.
- Тоді марш звідси через кухню додому! Поки я буду твоїх шанувальників спроваджувати! – награно суворо каже Славунчик.
- Вважай, що мене вже тут немає! - випалила я, і на підтвердження своїх слів, почала збиратися.
Двері за Славою зачинилися, але тільки я почала розстібати змійку на костюмі, як його голова просунулась у двері:
- Сашко, забув спитати: ти наступний номер уже вигадала?
- У процесі... Ніяк не можу визначитися між двома варіантами. Дай мені ще кілька днів.
- Домовилися! Але довше не зволікай, нам ще декорації робити.
- Зрозуміла. - озвучила я, і Славко пішов.
Аби швидше втекти з клубу та не нервувати його власника, вирішила не змивати грим після виступу. А поки переодягалася все думала, як вчинити з квітами? Букети надто великі - в метро не довезу. Можна, звичайно, ризикнути й знову викликати таксі, але тут у мене з'явилася краща ідея...
Взяла букет темно-бордових троянд і пішла в комірчину нашої чарівниці Тетяни. Поставила букет у посудину, що віддалено нагадує вазу, а поряд з нею залишила записку: "Із вдячністю від Шахерезади". Після чого повернулася в гримерку за другим букетом блідо-білих троянд, й поки йшла до кухні просто роздавала квіти всім, хто зустрічався мені на шляху: адміністраторам, офіціанткам та прибиральницям. Своїми діями я підняла настрій насамперед собі самій, адже як мало іноді потрібно для того, щоб зробити когось трішки щасливішим. Поки дійшла до кухні від букета залишилася приблизно половина, а другу половину роздала жіночому колективу, який працює на кухні. В результаті у самої залишилася лише одна біла трояндочка. Вже зібралася йти, коли на кухні з'явився наш Капітан:
- О, Лександро, знову збігаєш від своїх кавалерів?
- Ні, Павле, відступаю – тактика в мене така. Прикриєш тили?
- Буде зроблено! - віддаючи честь, говорить наш Капітан, і посміхається на весь рот.
Покидала кухню задоволена собою до неможливості, бо примудрилася відволікти Павла улюбленою військовою тематикою від умовлянь поїсти. 
Ідучи коридором до виходу з клубу почула сигнал, що сповістив про повідомлення, яке надійшло на телефон. Смс була від Андрія, в якій він повідомляв мені: що успішно долетів, заселився в готель, і почав працювати. При цьому він уже встиг за мною скучити. А також просив не ображатися, якщо буде рідко виходити на зв'язок, бо вирішив працювати понаднормово, щоб раніше повернутися до мене. Його слова підняли настрій ще більше. 
Я вилетіла на вулицю, перечитуючи на ходу отримане повідомлення вже втретє. І так, як не дивилася поперед себе, врізалася в чоловіка, що стояв у мене на шляху. Відірвавши на секунду очі від телефону, винуватим тоном промовляю:
- Вибачте, я випадково.
Після цього намагаюсь обійти чоловіка. 
- Нічого страшного, Олександро Миколаївно. Ми якраз на Вас і чекали. – з усмішкою каже незнайомець, і беручи мене під лікоть, веде до чорного джипа, що стоїть неподалік. 
У мене миттєво кров у жилах застигла. Я спробувала висмикнути руку, але де мені тягатися з чоловіком, явно спортивної статури. Секунда і мене вже посадили на заднє сидіння, а джип рвонув з місця. Чоловік, у якого я врізалася, сів поруч зі мною. Окрім нас у машині знаходяться ще двоє чоловіків. Усі мовчать, а я не витримую і все ж таки питаю:
- Куди ви мене везете?
- Всьому свій час... - відповідає той чоловік, що сидить поруч зі мною. Напевно, головий серед них.
Згадавши, що у мене в руках телефон, акуратно намагаюся увімкнути екран, щоб написати комусь повідомлення.
- Олександро Миколаївно, не треба робити дурниць! Будь ласка, покладіть ваш телефон так, щоб я його бачив.
Довелося підкоритися цій вимозі. Проте я все одно відчайдушно намагаюся придумати, як вибиратися із цієї ситуації. Довго мучитись не довелося, тому що ми дісталися до місця призначення буквально через десять хвилин. Ним виявився шикарний ресторан, що розташований за кілька кварталів від нашого клубу. Про цей заклад я не раз чула. 
Джип зупинився біля входу до ресторану, і з мого боку швейцар відчинив двері. Як тільки ступила ногою на землю, в голові промайнула думка: може зараз спробувати втекти? Але двоє з моїх викрадачів одразу стали по обидва боки від мене, і як під конвоєм завели мене до ресторану. Мені все ж таки стало трохи легше від того, що далеко мене завозити не стали, бо я вже малювала собі моторошні картини: занедбаний будинок на околиці лісу, незнайомі чоловіки... 
Конвой провів мене на другий поверх, де ми зупинилися біля якихось дверей. Один із провожатих спочатку в неї постукав, а потім відкривши її, акуратно мене підштовхнув всередину. Приміщення чимось нагадує ВІП-ложу в Мистецтві Пристрасті.
 Посередині накритий стіл на дві персони, а біля вікна спиною до мене стоїть високий чоловік. Але, як тільки за моєю спиною зачинилися двері, він розвернувся до мене обличчям, а я завмерла на місці. Переді мною стоїть мій тезка, з яким ми танцювали у ресторані театру.
- Олександре Миколайовичу! Ви?!
- А кого ти очікувала побачити, Олександро? - зацікавлено запитує він.
- Я, взагалі, не знала чого мені чекати! Що це все означає? - з неприхованим невдоволенням вимовляю я.
- Це все, що залишилося від букета, який я тобі подарував? - проігнорувавши моє запитання, сказав Олександр, і відійшовши від підвіконня попрямував до столу. 
Я не відразу зрозуміла про що він каже. Але, опустивши свій погляд, здогадалася: він мав на увазі білу троянду, яку я досі тримала в руці і про яку абсолютно забула.
- Ви не відповіли на моє запитання! - випалила я, теж проігнорувавши його слова.
- Олександро, сідай, поговоримо...- відсунувши для мене стілець, промовив Олександр.
Розуміючи, що просто так мене звідси не випустять, попрямувала до стільця. Проте робила я це навмисно повільно, показуючи, що абсолютно не в захваті від усього цього. Але чоловіка, схоже, ні краплі не збентежив мій поганий настрій. Він допоміг мені зручніше розташуватися, а потім сам сів навпроти мене.
- Давай спочатку повечеряємо. Ти, мабуть, зголодніла після виступу?
І, як і минулого разу, не чекаючи моєї згоди, натиснув кнопку виклику офіціанта. Співробітник ресторану буквально через декілька секунд зайшов у ВІП-кімнату, везучи поряд із собою столик на колесах на якому розставлені накриті кришками страви. Поки офіціант розкладав їжу по тарілках, я тихо закипала від злості, але влаштовувати сцену при працівнику ресторану все ж таки не наважилася. 
Весь цей час Олександр уважно мене розглядав. Під його пильним поглядом мені стало зовсім ніяково. Коли офіціант, нарешті, покинув кімнату, я набрала повітря в легені та тільки-но хотіла обрушитись з праведним гнівом на занадто самовпевненого чоловіка, як він мене випередив.
- Ти була сьогодні неймовірною на сцені! Після твоїх виступів я щоразу думаю: це було найкраще з того, що я бачив. Але наступний твій номер змушує мене змінювати свою думку.
Його слова трохи остудили мій запал, можливо, на це і був розрахунок. Тому вже трохи спокійніше, але я все ж таки сказала:
- Дякую, звичайно, за приємний відгук. Але це не вибачає Вас, адже Ви мене практично викрали!
- Ти не залишила мені іншого виходу, відмовляючись від пропозицій, які тобі мав озвучити власник вашого клубу.
- А Вам не закрадалася думка, що, якщо дівчина відмовляється - значить їй це не потрібно?! - трохи різкіше, ніж хотіла, випалила я.
- Повір, Олександро, я цілком здатний це зрозуміти, - проникливо каже мій співрозмовник і додає. - Але й ти не можеш заперечувати той факт, що своїми відмовами кидаєш виклик таким чоловікам як я, котрі звикли домагатися своїх цілей...- і дивиться на мене впритул, не приховуючи того, що зараз цією ціллю для нього являюсь я.
Вжалась в стілець під його поглядом.
- Ви не надто багато на себе берете? - обурено вимовляю я.
- А я поки що нічого не взяв.  
При цьому слово "поки" він явно виділив, даючи зрозуміти, що незабаром планує це виправити.
У мене знову, як і в першу нашу з ним зустріч повне оціпеніння: у голові туман, не можу зібратися з думками та хоч щось зрозуміле сказати. Зате мій опонент явно не збирається давати мені перепочинок:
- Олександро, адже ти здогадувалася, що працюючи в такому місці, як "Мистецтво Пристрасті", рано чи пізно подібна ситуація все одно б сталася?
- Ви знаєте, Олександре Миколайовичу, донедавна я успішно уникала "подібних ситуацій"!
- Це лише справа часу. У зв'язку з цим у мене до тебе є пропозиція... - діловим тоном мені повідомляє він.
Мовчу... Чекаю, що скаже далі. А всередині таке погане передчуття, що мені навряд чи сподобається його пропозиція. Олександр узяв келих з вином і поглядом пропонує мені зробити те саме. До їжі ні він, ні я так і не доторкнулися. Під його пронизливим поглядом навмисно взяла келих з водою. Побачивши це, він трохи посміхнувся, показуючи ті самі ямочки на щоках, які мені запам'яталися ще з минулого разу, зробив ковток вина, і продовжив:
- Так ось, щоб тобі не довелося терпіти від інших чоловіків подібні дії, я пропоную тобі свою допомогу. Я так думаю, що тобі доводиться танцювати на сцені нічного клубу через якісь життєві труднощі, тому готовий розв'язати будь-яку проблему, як фінансового, так і особистого характеру. І тобі більше не доведеться працювати в Мистецтві Пристрасті.
- А натомість Ви чекаєте чогось від мене? – вкрадливо уточнюю.
- Звичайно... - тим же діловим тоном повідомляє мені він.
- Що я стану вашою коханкою? - убивчо спокійно питаю я, навіть сама собі дивуючись.
Почувши це, чоловік абсолютно щиро засміявся, тим самим збивши мене з пантелику.
- Що ж, Олександро, я бачу, ти теж не любиш ходити навкруги.
- Я запитала, що Ви зажадаєте від мене за вашу "доброту"? - з натиском промовила я.
Він миттєво перестав сміятися, знову перетворившись на людину, яка обговорює мою долю, як якусь ділову угоду.
- Так. Я хотів би бачити тебе своєю коханкою...
Ну ось я і почула ці слова! А далі все сталося дуже швидко: вже за секунду Олександр сидів з мокрою головою. Було видно, як крапельки води стікають по його красивому, але гордовитому обличчю за комір його явно недешевої сорочки. Як я вихлюпнула воду йому в обличчя - сама не зрозуміла. Проте тепер я точно знаю, що таке стан афекту. Після цього поставила келих на стіл, піднялася і пішла до дверей. При цьому знову з'явилося відчуття, що мою спину пропалюють поглядом.
Біля дверей не витримала і все ж таки обернулася, наткнувшись на пильний погляд стальних очей. Але, як не дивно, Олександр не виглядав розгніваним. Він дивився на мене з неприхованим подивом і зацікавленістю. Затримавшись буквально на секунду, натиснула на ручку дверей, і швидко вийшла.