Глава 10

Подивившись на годинник на стіні, зрозуміла, що через півгодини за мною заїде Андрій. Для побачення з ним вирішила одягнути: чорні класичні штани та шифонову блузку кольору стиглої сливи. Вийшло трохи офіційно, адже мені не хотілося, щоб він подумав ніби я серйозно сприймаю цю зустріч, як побачення. Зробила непомітний макіяж, а волосся зібрала в тугий хвіст. 
У призначений час вийшла з будівлі клубу, де вже стояв Андрій, спершись на капот машини із квітами в руках. Як тільки він мене побачив, то одразу пішов мені на зустріч зі сліпучою усмішкою. Одягнений він знову, як з голочки: на ньому темно-синій костюм, сорочка під піджаком теж синя, але на декілька тонів світліша. Одягнений він начебто офіційно, але виглядає при цьому якось по-хуліганськи.
- Добрий день, Олександро! Ти невимовно чарівна! - каже Андрій, і простягає мені букет блідо-фіолетових троянд.
- Добрий день, спасибі. - кажу я, забираючи квіти.
Андрій, притримуючи мене під лікоть проводжає до своєї машини. Спочатку він допоміг сісти мені, а потім і сам усівся у водійське крісло.
- Ну що, готова? - запитує він мене.
- До чого? - злегка нервово відповідаю, питанням на запитання.
- Провести приємний вечір разом та познайомитись ближче...- з бешкетною посмішкою відповідає красень.
- А куди ми поїдемо? - проігнорувавши його слова, знову питаю я, бо почуваючись ніяково поруч з ним.
- В один із моїх улюблених ресторанів. – каже Андрій і рушає машину з місця.
Дорогою ми їхали мовчки. Андрій вів дуже плавно, у салоні грала приємна музика. Тому, коли приїхали, то навіть не хотілося виходити настільки затишно було в машині. А приїхали ми до висотки. Я якось одразу напружилася, бо ніде поблизу не видно жодного ресторану, або хоч маленької кафешки. Поки Андрій обходив машину, щоб допомогти мені вийти, я все крутила головою на всі боки, у пошуках хоч якогось закладу громадського харчування. Двері машини відчинилися, й Андрій, простягаючи мені руку весело промовляє:
- Олександро, розслабся! Ресторан знаходиться у цій висотці на останньому поверсі. Звідти відкривається дивовижний краєвид на місто!
І справді, коли ми зайшли в хол на першому поверсі, я побачила вивіску з рекламою ресторану під назвою "Піднебесна". Хвилини дві ми підіймалися ліфтом на останній поверх. Коли двері відчинилися, і ми увійшли до ресторану, я зрозуміла, що він не дарма так пафосно називається. 
Спочатку я думала, що назва "Піднебесна" має відношення до Китаю, але виявилося, що це не так. Дизайнери, які оформляли зал, вклали зовсім інший зміст у це слово. Зокрема, те, що ресторан знаходиться під небесами. Приміщення має форму півкола і по всьому його периметру розташовані вікна у підлогу, а з них відкривається, як сказав Андрій, дивовижний вид на місто! Весь зал виконаний у білих тонах: стіни, столи, стільці, м'які диванчики біля вікон, що відокремлюються один від одного білими шторами, створюючи затишні кабінки. Підлога виложена дзеркальним кахлем, що відбиває краєвид із вікна. Оскільки час наближається до вечірнього, і небо забарвилося в західні кольори, то й зал ресторану змінив своє забарвлення в тон неба. Складається враження, що ресторан завис у повітрі і являється продовженням неба.
Нас провели до однієї з кабінок біля вікна і залишили вивчати меню. Я все не могла відірватися від споглядання міста, яке зараз лежить біля моїх ніг.
- Бачу тобі сподобалося. - з усмішкою і тепло каже Андрій.
- Не те слово! – відповідаю я.
- Почекай, ти ще не пробувала як тут готують!
На мій подив вечір пройшов чудово. Незручність, яку я відчувала спочатку нашого знайомства кудись зникла. Андрій виявився цікавим співрозмовником та багато чого розповів про себе. З нашої розмови я дізналась, що йому 33 роки й він являється виконавчим директором у дуже великій компанії, яка займається логістикою. У Андрія є молодша сестра Катя та улюблений племінник, на ім'я Іван. Андрій захоплюється верховою їздою і навіть має власного коня темно сріблястого кольору, якого звуть Ульріх. 
Розказавши про себе він почав докладно розпитувати про мене. Спочатку про сім'ю, потім про навчання та роботу, і під кінець про мої захоплення. Але, коли дізнався, що моїм єдиним захопленням у житті є танці - пообіцяв це виправити.
Вечір пролетів непомітно і також непомітно для себе я перейшла з Андрієм на "ти". Тільки коли він привіз мене до будинку, я згадала, що так і не спитала, як він дізнався про те, що я балерина. Виявилося, що це Андрій був тим самим "нормальним чоловіком", про якого мені розказував Славко, який два тижні оббивав пороги нашого клубу. У результаті він найняв приватного детектива, який все дізнався про мене. Я, напевно, мала б розсердитися за це на Андрія, але після сьогоднішнього вечора мені чомусь не вдалось цього робити. Мало того, він взяв з мене обіцянку, що ми знову побачимося завтра.
У понеділок вранці поїхала до театру, де поки не вщух галас після суботньої вистави і я все ще відчувала на собі надмірну увагу. Попри це репетиції пройшли, як завжди, після них я відразу ж поїхала до танцювальної школи, де у мене було додаткове заняття з групою по пілону, оскільки минулого тижня через інтенсивні репетиції в театрі довелося одне скасувати. 
Щойно я закінчила роботу в танцювальній школі, за мною заїхав Андрій. Він заздалегідь мене попередив, що сьогодні можна одягнутися просто та зручно. Тому я одягла джинси та легкий светр блідо-салатового кольору. Андрій теж був одягнений у джинси, а ще у теніску шоколадного кольору, та коричневий твідовий піджак. Але чомусь на ньому це "просто і зручно" все одно виглядало занадто виразно і з лоском. Йому, мабуть, буде личити будь-що.
Інформацію про те, куди ми поїдемо, він тримав у секреті. Сказав лише, що ми почнемо надолужувати втрачене... І перше, що опинилося в списку моїх упущень - їзда на карті. До картингу ми доїхали хвилин за двадцять, оскільки він знаходиться в межах міста. Коли приїхали на місце, адміністратор провела мене в роздягальню і допомогла одягнути справжній костюм для перегонів. Після цього співробітник картингу провів короткий інструктаж щодо заходів безпеки та вивів нас на трасу. Тут уже Андрій попросив у інструктора дозволу самому показати мені, як керувати картом, після чого ми розсілися по машинах, і перегони почалась.
Зважаючи на те, що я жодного разу в житті не сиділа за кермом, спочатку їхала дуже акуратно, а Андрій тримався поряд. Але з кожним колом мені хотілося їхати все швидше та швидше. Під кінець третього заїзду, я вже майже не гальмувала на поворотах і було видно, як Андрій ледве встигає за мною. Коли закінчили їзду, зрозуміла, що сиджу і просто посміхаюся, тримаючи кермо в руках та відчуваючи, як адреналін вирує в крові. В цей момент підходить Андрій, знімає з себе шолом, і здивовано промовляє:
- Ну, красуне, не чекав такого від тебе! Ти повна сюрпризів!
- Я сама від себе такого не чекала, - відповідаю я, теж знімаючи шолом і додаю. - Дякую тобі!
- Нема за що. Тим більше це лише початок… – підморгуючи одним оком, каже Андрій.
 І це виявилося правдою. Наступного вечора він повіз мене на ковзанку. Я відмовлялася, як могла, бо не хотілося впасти й повторити долю Христини. Але Андрій пообіцяв, що не дасть мені впасти. І він дотримався свого слова. Поки ми каталися, він постійно тримав мене за руку та встигав підхоплювати під час кожного небезпечного моменту.
У середу ми завітали на кінодром: дивилися комедію. Фільм мені сподобався, а під коментарі Андрія він виявився ще кумеднішим.
І все було б добре, якби тільки Віка, щоразу перед нашою з Андрієм зустріччю не намагалася мене від неї відмовити. Вона все хотіла мене застерегти від того, що Андрій вчинить зі мною так само, як колись вчинили з нею. Але я поки так далеко не заглядала. Тим більше, що Андрій поводився дуже делікатно. Навіть не намагався мене за весь цей час поцілувати.