Глава 7

І ось, настав цей довгоочікуваний момент – мій вихід на велику сцену у головній ролі! Роблю останній глибокий вдих і крок на сцену...
Мені здалося, що я всю виставу так і протанцювала на цьому одному вдиху, а видихнула вже коли пролунали останні акорди. Схаменулась, побачивши перед собою усміхнене обличчя Віки з букетом, простягнувши який, вона збуджено вимовила:
- Ну, Санюто! Це було щось! Молодець!
Вручивши мені букет, Віка втекла зі сцени. На спектаклі з моїх близьких була лише вона, оскільки батьки в цей момент відпочивають закордоном. Хоча, як тільки вони дізнались, що я солюватиму на сцені - хотіли все кинути й приїхати, але я їх відмовила. У тата давно не виходило взяти відпустку і мені не хотілося, щоб вони з мамою її переривали. Зрештою, вдалось їх заспокоїти тим, що, якщо я добре себе сьогодні проявлю - вони ще побачать мене на сцені в головній ролі.
Після Віки піднесли ще кілька шикарних букетів і навіть величезний кошик з трояндами. Відкланявшись глядачам, пішла з іншими артистами зі сцени за лаштунки, де нас чекали: худкерівник та директор. Останній, підійшовши до мене, промовив:
– Ви нас дуже порадували, Олександро! Надалі ми, можливо, знову будемо Вас залучати на заміни. А сьогодні чекатимемо на урочистому банкеті в ресторані театру.
Поки приймала вітання від колег до нашої гримерки занесли всі подаровані мені букети. Коли я зайшла в кімнату, не могла повірити, що всі ці квіти для мене! Особливо виділявся величезний кошик з червоними піоноподібними трояндами, схожими на ту, яку я кинула в зал після танцю Кармен на сцені Мистецтва Пристрасті. Також мою увагу пригорнув горщик з жовтим Адонісом. Я, правда, трохи здивувалась такому подарунку, адже знаю, що ці квіти хоч і лікарські, але отруйні. Проте придивившись ближче, зрозуміла, що вони штучні, але виконані настільки майстерно, що виглядають наче це справжні живі квіти. Чомусь згадалось, що Адоніс – це герой одного з давньогрецьких міфів, коханий грецької богині Афродіти, який був убитий вепром під час полювання, а з крапель його крові виросла квітка, яку тепер називають на його честь. Знаю я це, бо з дитинства люблю міфологію.
Настрій зіпсувався, коли я прочитала те, що було написано на картках, які були прикріплені до цих квітів. На картці в кошику з червоними трояндами було написано: "Ви - неповторна Баядерка! Але я все не можу забути Кармен...". А на картці в горщику з Адонісом був напис: "Від вашого давнього шанувальника!" Обидва надписи свідчать про те, що ці букети призначалися Христині, адже це вона зазвичай солює в ролі Кармен і вже точно у неї, а не в мене є давні шанувальники. Я все ж вирішила не псувати собі настрій такими думками та переконала себе в тому, що ці квіти я сьогодні чесно заробила.
Через сорок хвилин я стояла між директором театру та Сергієм Миколайовичем у ресторані театру і приймала привітання з успішною виставою. Директор театру проводив такі вечори з деякою періодичністю, запрошуючи місцевий бомонд, еліту суспільства та бізнесу з метою привернути увагу та додаткові інвестиції до театру. Зазвичай на таких заходах присутні солісти нашої трупи, але сьогодні в якості заохочення запросили мене.
Почуваюся, м'яко кажучи, зніяковіло серед усіх цих шикарно одягнених жінок і чоловіків. Адже сама не мала часу належним чином підготуватися до цього вечора, враховуючи інтенсивність репетицій перед виставою.
І ось тепер, стоячи у своїй ошатній сукні, починаю розуміти, що не така вже вона ошатна, як мені здавалося раніше. Тому, коли офіційна частина вечора закінчилася я, попрощавшись з керівництвом театру та іншими колегами, почала повільно просуватися у бік виходу. В цей момент дорогу мені перегороджує високий чоловік у темно-коричневому костюмі та промовляє:
– Ви дозволите запросити Вас на танець?
І, не дочекавшись моєї відповіді, він бере мене за лікоть та веде туди, де танцюють інші гості. Ось ми вже танцюємо, а я не можу навіть слова вимовити. Крім того, вперше в житті танцювати мені вдається насилу. Можливо тому, що чоловік, який зараз танцює зі мною дуже вродливий? Мені, звичайно, і раніше доводилося танцювати з симпатичними партнерами у спектаклях, але вони не рахуються.
Цей чоловік вирізняється якоюсь особливою, суворою чоловічою красою. У порівнянні зі мною він дуже високий: під час нашого танцю мої очі знаходяться на рівні його грудей і це при тому, що я на підборах. У нього темно русяве волосся, яке, швидше за все, від природи в'ється, але зараз воно акуратно укладене. Обличчя з вольовим підборіддям, високими вилицями та великими, але акуратно окресленими губами. Особливо на обличчі чоловіка виділяються очі. Вони у нього сірого, можна сказати, сталевого кольору.
Поки я, піднявши високо голову, розглядала його обличчя, зрозуміла, що він не менш пильно дивився на моє. Продовжуючи оглядини, він все ж таки заговорив:
- Ви чудово сьогодні танцювали, Олександро.
- Звідки Ви знаєте моє ім'я? – питаю я.
- Ну, по-перше, воно було вказано у буклеті, які роздавали співробітники театру.
Я зовсім забула, що на сьогодні в них були внесені зміни: замість імені Христини там значилося моє.
- А по-друге? - знову питаю я.
Було видно, що чоловік роздумує над тим, чи говорити щось ще, чи ні. І в результаті, як мені здалося, він сказав не те, що планував, а саме:
- А, по-друге, мене теж звати Олександром, причому Миколайовичем. Тож ми з Вами – подвійні тезки! - і посміхнувся так, що в мене все тьохнуло всередині.
В той момент, коли він повів мене танцювати навіть не дочекавшись моєї згоди, то справив враження зухвалого чоловіка. Але тепер, коли він усміхнувся, а на щоках у нього з'явилися ямочки, я знову втратила дар мовлення.
- Так от повторюся: ваш сьогоднішній виступ вище за всілякі похвали. Однак, в образі Кармен Ви мені сподобалися більше. - остання фраза була сказана мені на вухо тихим, низьким пошептом.
У мене склалося таке враження, що хоч Христини сьогодні немає в театрі, але її аура явно переслідує мене!
- Ви помиляєтесь. У нашому театрі роль Кармен зазвичай виконує Асіянова Христина. – кажу я, відкинувши голову і дивлячись йому прямо в очі.
- Я дуже рідко помиляюсь, Олександро, і зараз не той випадок. - знову ж таки, нахиляючись до мого вуха, говорить Олександр.
Що це може означати - вирішила не уточнювати. Поки ми танцювали, я краєм ока помітила, що директор нашого театру майже весь час, переступаючи з ноги на ногу, чекав закінчення музики, щоб потім заволодіти увагою Олександра. І я не помилилася, адже, як тільки музика стихла, одразу почула за своєю спиною знайомий та незвично улесливий голос директора:
- Олександре Миколайовичу, дозвольте Вас на пару слів?
Скориставшись влучним моментом, промовила до свого тезки:
- Дякую за танець, Олександре Миколайовичу. - і вивільнившись з обіймів, які Олександр не відразу послабив, якнайшвидше попрямувала до виходу.
Поки йшла до дверей майже фізично відчувала його погляд на своїй спині. Все ж таки не витримала і миттю обернулася. Було невимовно смішно споглядати, як наш директор, утримуючи цього респектабельного чоловіка за рукав піджака, щось натхненно йому віщає, а Олександр у цей час гіпнозує мою спину. На кілька секунд наші погляди зустрілися, і в його сірих очах блиснув метал. Він дивився на мене з явною обіцянкою чогось...
Але, знаючи нашого директора, я була абсолютно спокійна, оскільки у найближчі півгодини Олександр не зможе позбутися його уваги. Тому безтурботно покинула зал ресторану.