Глава 4

Вранці я прокинулась у чудовому настрої, поснідала і швидко зібралася. Перед виходом зазирнула до своєї сусідки: Віка спала сном немовля, мабуть, повернулася нещодавно. Після чого я зі спокійною душею вийшла з дому.
На вулиці середина березня, ще досить прохолодно, але в повітрі вже весною пахне. Тільки дев'ята ранку – час ранній, як для суботи, а я вже мчуся на зустріч із сенсом свого життя – балетом! Це дійсно правда, тому що все інше в моєму житті другорядне, не рахуючи, звичайно, батьків та друзів.
Коли мені було п'ять років мама привела мене до театру на балет "Есмеральда" (за мотивами роману Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»). Вперше у своєму житті побачивши цей вид мистецтва, я зрозуміла, що теж хочу стати балериною.
Спочатку батьки не сприйняли це серйозно. Але коли я два місяці поспіль цілими днями ходила тільки на носочках, копіюючи балерин, кружляла по кімнатах, і намагалася стрибати як артисти, яких я бачила на сцені, мама таки здалася, і відвела мене до балетної школи. Батьки спочатку думали, що мене надовго не вистачить, але минув місяць, потім другий, а я жодного разу не поскаржилася на те, як мені було важко чи боляче. І коли вони зрозуміли, що для мене це, справді, надважливо - в  подальшому всіляко підтримували та пишалися моїми успіхами.
Після балетної школи я вступила до міського коледжу культури та мистецтв, а коли закінчувала його, на випускному іспиті був присутній керівник балетної трупи столичного театру. Як виявилося, він спеціально приїхав подивитися на мене за порадою свого старого друга – одного з моїх викладачів у коледжі. І йому сподобалося те, що він побачив на іспиті, після якого він підійшов до мене, і запропонував почати працювати в театрі під його керівництвом. Я відповіла згодою навіть не роздумуючи, адже про таке можна було лише мріяти! Мама і тато теж зраділи, але важко звикали до тієї думки, що їхня єдина дочка поїде працювати в інше місто. І я поїхала...
Сказати, що спочатку було нелегко – це не сказати нічого! По-перше, мені тільки-но виповнилося вісімнадцять років, а я одна переїхала жити в мегаполіс. По-друге, я мала розпочати свою трудову діяльність у столичному театрі. По-третє, оскільки мені запропонували працювати на півставки в кордебалеті, тобто в масовці театру - зарплата була досить скромною і мені довелося винаймати кімнату у квартирі з господинею.
З того часу минуло чотири роки. Тепер я працюю на повну ставку, але все ще в кордебалеті, бо майже всі головні ролі у виставах виконує Христина, яка є дочкою мецената нашого театру. Але я все одно невимовно рада, що танцюю на сцені, хай і не головні ролі. Звичайно, я досі сподіваюся, що колись вийду на сцену театру в ролі циганки Есмеральди, й здійсниться моя дитяча мрія.
Через півгодини я вже підіймалась сходами театру, а ще через п'ятнадцять хвилин уже стояла біля верстата. Після ранкового класу, так би мовити, розминки для всіх, трупа поділилася на групи та розійшлася по залах. Я пішла туди, де має відбутися репетиція вистави «Жізель» (в основі лебрето балету лежить легенда про дівчат-віл, яку переказав Генріх Гейне), і яку ми показуватимемо завтра глядачеві на сцені. Одну з ключових ролей у цій виставі, як зазвичай виконує Христина.
Я вже відпрацювала всі свої партії у масових сценах, і як завжди,  спостерігаю за основними героями вистави: Романом та Христиною, які зараз танцюють па-де-де (найголовніший танок усієї постановки). Сергій Миколайович - наш художній керівник, той самий, який запропонував мені роботу, наразі теж повністю зосереджений на парі Христини та Романа.
Вони вже втретє його повторюють і щоразу Сергій Миколайович робить якісь зауваження та корективи, які здебільшого стосуються емоційної складової. Правду кажучи, Христині треба віддати належне, адже попри те, що вона являється протеже керівництва театру, вона дуже вимоглива до себе і добре танцює. У неї дуже точна техніка виконання складних елементів, але мені завжди чогось не вистачає у її виконанні. Роман та Христина станцювали ще раз і на цьому репетиція на сьогодні закінчилася.
Всі почали виходити із зали, а я вдала, що забарилася. Дочекавшись поки стихнуть голоси у коридорі, підійшла до музичного центру, і знайшла музику до танцю Нікії з балету "Баядерка" - це один з балетів, який я люблю найбільше. В основі сюжету лежить: романтична легенда про нещасне кохання баядерки (танцівниці храму в древній Індії) та хороброго воїна.
Залунала прониклива музика, я вийшла до центру зали, та почала танцювати. Не дивлячись на те, що я ніколи не виконувала цей танок на сцені, знала його напам'ять вже давно та іноді ось так танцювала для себе.
Коли мелодія стихла, я раптом зрозуміла, що в залі знаходжусь вже не одна. Повернулась до дверей і побачила, що в отворі стоїть Сергій Миколайович. У мене було таке відчуття, що мене застали на місці злочину. Почала грати наступна композиція, тому я побігла до музичного центру, щоб вимкнути його. А на ходу роздумувала, як пояснити те, що він зараз побачив. Коли музика обірвалась, і я повернулась обличчям до худкерівника, то почула з його вуст:
- У третьому арабеску не дотягла ногу, а загалом непогано. - і це він сказав таким звичайним тоном, наче це була звичайна репетиція.
Після чого просто пішов. А я стою і не знаю, що думати?! Коли перший шок пройшов, все ж таки зібралася та пішла в роздягальню.