Інтерв'ю

У посольстві Росії світилися всі вікна.

Та й уся Унтер-ден-Лінден сяяла. Повз проходили люди.

 Ми з Раницьким зайшли.

У фоє панувала тиша. Захід уже тривав. Ми майже бігом піднялися на другий поверх. І проникли до зали.

— Доктор Елізабет Гереш у науковому історичному співтоваристві — фігура відома, — уже бубонів зі сцени модератор.

Висока, білява, із черговою усмішкою, фрау Гереш більше скидалася на акторку Голлівуду, аніж на дослідницю архівів.

Наші замовлені заздалегідь Раницьким місця журналістів у першому ряду зяяли порожнечею двох крісел.

Раницький ішов вальяжно. Каблуками човгаючи по паркету. Мене було ніяково. Але я не став згинатися, як кортіло моєму нутру. Адже не в кіно, подумав я, не під променем проектора. Я пройшов за моїм другом. Коли ми вмостилися, щось раптом збентежило мене й почало мучити. Мене донімали цікавість і бажання дізнатися якомога більше й одразу. Я знав: відкладати запитання на потім — безперспективно.

— Пані Елізабет, — зірвалося з моїх губ, — чим викликаний ваш інтерес до історії Росії? — майже викрикнув я. І відчув власну мізерність.

По-перше, застукало в моїй голові, треба звертатися не на ім'я, а на прізвище. Це я знав. Чому ж забув? По-друге, слід зазначати своє ім'я. Але модератор і не виправив мене… По-третє, не заведено з першого ряду ставити запитання першим… Але час уже пішов. І я не збирався витрачати його на умовності. А що, встиг подумати я, Раницький здобув запрошення. Ми тут легально. Він — журналіст. Я — теж. Не виженуть.

Гереш подивилася на мене. Кивнула головою. «Як старому знайомому», — подумалося мені. І заговорила в мікрофон.

— Це можна пояснити одним словом — повагою.

Говорила вона російською. Говорила рівно. Абсолютно не обтяжуючись. Ані своїм акцентом, ані товариством.

Раницький кинув на мене скошений задиристий погляд. Кашлянув. І, витягнувши ноги, що називається, розвалився в кріслі. Вальяжно. Як у себе вдома.

— Повагою до країни й до культури, — продовжувала Елізабет. — З юності я захоплена мистецтвом Срібного віку. Сєвєрянін, Мережковський, Бунін, Хлєбников, Чехов, Толстой, Рахманінов, Малевич, Коровін...

Раницький записував на свій диктофон.

Я тицяв криві рядки у свій зошит.

— Ось такий початок знайомства з історією царської імперії привів мене до запитання: як могло статися, що ця унікальна цивілізація зникла? Причому, зникла майже безслідно. Колективним божевіллям народу пояснити цю втрату неможливо. Діяли якісь зовнішні сили, які підштовхували й спрямовували руйнівні процеси… Це й змусило мене шукати різного роду історичні свідчення.

Гереш замовкла. Перевела подих.

У залі тиша.

Якби летіли мухи, здавалося, чулося б змахи їхніх крилець.

— В архіві МЗС Німеччини зберігається понад 20 тисяч документів. У тому числі й секретні телеграми між дипломатами цього міністерства та послами нейтральних країн: Данії, Швейцарії, Швеції. Ці документи свідчили про зовнішню підготовку революційного руху в Росії, систематичну. Я розшукала унікат. Свого роду меморандум. Це план підготовки Росії до революції. Написав його небезвідомий доктор Парвус. Який і доктором ніколи не значився. Учене звання не заслужив, а присвоїв собі задля солідності. Хоча один Парвус у 1891 році здобув ступінь доктора філософії у Базельському університеті, захистивши працю з політекономії. Насправді його звали Ізраїль Ґельфанд. Виріс він в Одесі, звідки поїхав навчатися до Швейцарії. З ранніх літ визначив для себе дві мети: звільнити Росію від царату й стати багатим. Так от, меморандум цей датований 9 березня 1915 року. Документ приголомшив мене. І я написала книжку.

— У чому полягав план Парвуса? — викрикнув хтось за моєю спиною.

— Він детально, понад 20 сторінок тексту, розписав, якими методами, за допомогою яких засобів можна вивести Росію з війни з Німеччиною. Я наведу тільки кілька пунктів з його розлогої програми:

— організація масового загальноросійського страйку під гаслом «Свобода й мир», керованого з Петербурга. Вона повинна охопити зброярські заводи, залізниці;

— вибухи залізничних мостів, які паралізують постачання великих центрів, перервуть підвіз військ і спорядження до ліній фронту, що викличе масові заворушення всередині країни;

— підготовка конгресу російських соціал-демократів у Швейцарії — на ньому мусить визріти одностайний заклик до дій проти царату;

— агітація серед робітників у портових містах Одеса, Севастополь та на кораблебудівних верфях Миколаєва, на нафтопереробних, від Баку до Ростова, шляхом закидання друкованих видань із Румунії та Болгарії;

— організація повстань і страйків у регіонах із політичними гаслами, підпали нафтових депо;

— підтримка російських видань за кордоном і місцевих партійних газет, вони мусять створювати всюди настрої проти царату;

— підтримка гасла «Повалення уряду й якнайшвидше укладення миру»;

— підбурювання антиросійських настроїв на Україні, у Фінляндії та на Кавказі;