На, читай!

— На, — кинув на стіл, просто біля моєї недопитої чашки кави, купку аркушів Раницький, — прочитай!

Аркуші були прошитими діроколом. Але в отворах визирали зубці якоїсь щітки. Заголовок «Befreiungstruppen basteln».

— Це підготовчий текст професора Голчевського. Скоро його опублікують. Я розмовляв із ним. Той ще дядя. Головань. Коротше — ще під час Першої світової війни німці, між іншим, як він сказав, намагалися привести в рух фінів, грузинів та українців проти Росії. Цю ідею підхопили емігранти. Так, у вересні 1914 року в Берліні з'явилися люди, які назвалися представниками українського народу в Австрії. Вони розпочали бесіди з дипломатами про те, що таке Україна в теперішньому і чим може стати в майбутньому. Звісно, у них простежувалися й свої інтереси, однак повели справу напористо. Дипломати зацікавилися таким оборотом. Лідеру представників одразу пообіцяли мільйон крон. На ці гроші українці могли розпочати пропаганду, організувати відповідну пресу й укинути своєму народові брошури, книжки, листівки, листи. Німцям здавалося, що таким способом вони використають Україну в битві з Росією. Але цілковитої впевненості в цьому не відчувалося…

Увечері того ж дня Раницький подав мені книжку. У товстокорій оправі, червоній.

Я розгорнув її.

Elisabeth Heresch «Die gekaufte Revolution». Verlag Wissenschaft und Politik 1964.

— Елізабет Гереш, — промовив я автоматично, — «Куплена революція», видавництво «Наука й політика», 64-й рік. Ну йщо?

— Прочитай, — сказав він, — і тебе знудить.

«Уже 1915 року, — читав я, — фундаментально налагодилася співпраця між німецьким генеральним штабом, відомством закордонних справ Німеччини та зв'язковими Леніна; чітка організація, фінансування, пропаганда й, зрештою, здійснення політичного перевороту в Росії…».

І мене охопило нетерпіння.

Мене ніби хтось підганяв.

І я читав, не відриваючись.

«Співпраця тривала й після захоплення влади Леніним, з метою забезпечення його режиму та проведення німецької політики на сході. Про це свідчить низка секретних документів, що публікуються вперше.

Документи доводять: Німеччина фінансувала російську революцію...»

— Я зустрічався з цією Елізабет Гереш, — перервав моє читання Раницький. — Цікава дамочка. У всіх відношеннях, — він зобразив руками силует гітари. — І мордочка симпатична. Бо багато в ній… — Раницький замислився, добираючи слово.

— Угорської крові? — підказав я.

— Ні, — відрізав він, — радше єврейської. Народилася в Ґраці. Закінчила Віденську академічну гімназію. Уяви собі — вивчала ґерманістику, славістику й російську мову. Після захисту дисертації працювала журналісткою. Переклала кілька п'єс і книжок. Живе й працює у Відні. Хочеш, я влаштую з нею зустріч?

— Добре б, —  я погодився, ніби знехотя, й знову занурився в читання.

«...За Миколи II Росія цвіла, і їй не був потрібним путч 1917 року. Ця акція обійшлася Німецькій імперії в 40 мільйонів марок золотом, виплачених до більшовицького перевороту, і ще стільки ж коштувало Німеччині забезпечення влади Леніна до дня ратифікації мирного договору з Росією…»

Я дивився на фотокопію телеграми німецького казначейства від 7 березня 1915 року. У ній чіткими німецькими готичними ще літерами сповіщалося, що німецьке казначейство виділило два мільйони марок золотом, тільки для початку… Передбачалося, що до літа 1918 виплатять 40 мільйонів марок. Потім ще стільки ж, аби закріпити досягнутий успіх…

— Ну, читай-читай, — усміхнувся Раницький, — не заважатиму тобі.

Він повернувся, але не йшов.

— Та кинь ти цей нафталін, — раптом сказав він. — Усі революції купуються. Ходімо горілку пити!