​​​​​​​Про безсмертя

У соборі Святого Павла вручали премію Бьорне.

— Це, — сказав Шелнберґер, звузивши очі, — найважливіша премія в галузі критики й есеїстики німецькомовних країн. Подія ця, — він клацнув пальцями, — церемоніал, що приводить німецьке суспільство в стан інтелектуального бадьорення. Їдемо.

По дорозі до Франкфурта він повідав про те, що призовий фонд премії становить 20 тисяч євро і що вручається вона в Паульскірхе — місці засідань першого загальнонімецького парламенту, який тулився там 1848 року.

— Що прикметно, — пояснював він мені, — премія носить ім'я єврейського публіциста Людвіґа Бьорне. Він жив наприкінці ХVІІІ століття. Але вже тоді у своїх есеях та репортажах послідовно виступав на захист свободи й демократії. На його думку, найсуттєвішим внеском єврейства в світову цивілізацію було те, що воно породило високі ідеали християнства. З його виникненням євреї перестали існувати як нація. Їхня місія полягає в космополітизмі, у тому, аби подати всьому людству приклад наднаціонального існування. Бьорне, за значенням, вважається другим після Ґенріха Ґейне німецьким письменником-євреєм.

Лауреат Джордж Стайнер не був німецьким письменником.

Він народився в сім'ї австрійських євреїв.

Говорив німецькою.

Свої дисертації захищав у Гарварді й Оксфорді. Після чого викладав у Массачусетсі, Прінстоні, Інсбруку, Кембриджі. У відставку вийшов професором Женевського університету.

У своїй промові цей професор говорив, ніби виправдовуючись, усміхнено.

Розповідав про те, що свою першу поїздку до Німеччини він здійснив тільки після Другої світової війни, яку, як і Першу, він назвав європейською громадянською війною.

У залі загули.

Сивий чоловік у рогових окулярах іронічно знизав плечима й продовжив:

— Професори німецьких університетів, за винятком вельмишановного Ґадамера, ніколи не виявляли особливого захоплення з приводу моїх праць.

— Лекції Ганса-Ґеорґа Ґадамера, — шепнув мені на вухо Вольфґанґ, — я слухав ще студентом у Ґайдельберґу. Проникливий виявився старигань, скажу тобі. Він навчав просто. Казав, що жоден історик не може повністю звільнитися від передумов свого часу. Бо безпередумовного мислення не існує, оскільки буття — це час, а людський досвід скінченний…

Тим часом лауреат продовжував:

— Як ви зможете сьогодні переконатися, моя німецька мова дещо старомодна. Адже це мова світу, який відійшов у минуле і більше не існує…

І згаданою старомодною мовою професор повідав про великих майстрів німецького письменства, які завжди й усюди залишалися чужими. І така доля спіткала багатьох представників німецької літератури, які творили за межами Німеччини. Він називав імена Ґейне, Ніцше, Рільке, Кафки, братів Томаса й Ґенріха Маннів, Брехта, Вайса та Поля Целана.

— Штефан Ґеорґе й Ґерман Ґессе поховані в Швейцарії. Це, — він розвів руками повітря навколо себе, — вражаючий феномен, який ілюструє дуже складні, важкі, часто трагічні взаємини між владою та свободою творчості, свободою мислення, між політичними переслідуваннями й громадянською мужністю.

Залунали аплодисменти.

Лауреат знову всміхнувся, окинувши швидко простір поверх окулярів.

— Людина, — продовжував він, — народжується або вродливою, як Аполлон, або потворою, як Сократ. Один з'являється на світ у достатку, у цивілізованому й безпечному світі, інший — в азійському чи африканському кутку, спустошеному голодом і СНІДом. Один — мудрик, геній, у нього вирує талант, інший усе своє життя скніє в безпорадній дурості. Панове, — звернувся він до публіки й зняв окуляри, — після дев'яноста відсотків людей на Землі залишається тільки одне, — він понизив голос, — ім'я в телефонній книжці.

Під куполом собору прокотився гомін.

Почувся смішок.

Хтось кашлянув.

— Дякувати Богові, — заговорив знову Стайнер, — що бібліотека Конґресу США у Вашинґтоні збирає всі телефонні книжки. У цьому архіві знайдемо ми своє безсмертя.