Княгиня Ольга та Отто Великий

У потертому фоліанті історика та мовознавця Авґуста Людвіґа Шльоцера з Кірхберґа я читав про те, як походом римських легіонів на північ починалася німецька історія, а плаванням нормандських кораблів на південь — руська.

Викладаючи історію Київської Русі, він і пояснював, що ходоки під вітрилами зі Скандинавії через Балтійське море прозивалися варягами. Що їхній перший князь, згадуваний старими хроніками, звався Рюрик. А перша жінка — його невістка Ольга. І що до цього країна й люди подавалися лише розмитими контурами. Власне й сам Рюрик поставав фігурою в напівтемряві. Бо про його особу, походження й життя майже нічого не збереглося…

З появою ж Ольги події в Київській Русі набувають твердих обрисів.

Нею закінчуються перекази й починається історія.

Вона виступає свого роду прародителькою роду можновладців, які протягом 700 років главенствували в князівській ієрархії, і з яких, урешті-решт, походять перші царі об'єднаної держави.

У книжці іншого німця, Лео Сіверса, вказувалося, що ця Ольга у три дуже різні періоди її життя носила три імені й три подоби.

Ще дівчинкою, дочкою псковського князя, вона звалася Хельгою.

У заміжжі її германське ім'я прийняло слов'янську форму Ольга.

Саме так звалася вона, коли, київською княгинею, так страшно відплатила за смерть свого чоловіка, що літописи аж потонули в деталізаціях. Так іменувалася вона регентшею, яка відважилася своїм політичним поглядом шукати зв'язок як із візантійським кесарем, так і з німецьким королем. А коли 937 року вона прийняла християнство, то одержала ще одне ім'я — Олена…

А після смерті її причислили до лику святих…

Так дочка глави одного з варязьких племен, яка стала київською княгинею, увібрала в себе всю напругу життя між Балтійським і Чорним морями, між норманською жагою до мандрів, давньослов'янською запеклістю й візантійським занепадом…

У той самий час у Німеччині правив король Отто Великий.

Він зводив замки, засновував монастирі й заводив парафії.

Посольство Ольги до Отто Великого виявлялося політичною подією з дальнім прицілом.

Саме в особі цього нижньосаксонського правителя, а не в особі папи, вона угледіла потенційного західного партнера.

Ольга розуміла: кожна з двох церковних гілок — Візантія та Рим — насамперед являє собою політичну силу, і приєднання до однієї з них стане вирішальним чинником для розвитку її країни.

Тому й прагнула знати, яка з цих двох суперницьких сил надасть кращі можливості Київському князівству.

Отто натяк второпав.

Він умів думати масштабно й планувати на перспективу.

Чоловік, який пізніше стане королем Ломбардії, королем Італії, королем Царства Римського, постійно приваблював до свого двору іноземних учених і митців для розширення власного уявлення про світ. Він заснував численні монастирі, заклав аббатство в Празі та першосвященне аббатство в Маґдебурзі — як базу для слов'янської місії.

Саме за часів Отто почалося насадження слова «німецький» (deutsch).

Воно означало «народний» на противагу елітарній латині священників і ченців. Під його короною поняття «німецький» (deutsch) і «царство» (reich) починали сплавлятися воєдино. Виникла типово німецька культура будівництва, «оттонівський стиль». Отто Великий виступав потужною фігурою Заходу.

Однак і Ольга перевершила свій час і сформовані рамки мислення.

Тож прохання про німецьку місію обіцяло політичні дивіденди. І Отто саме так це сприйняв.

Ольга й Отто поклали початок зв'язкам між обома народами, які саме у той час почали набувати своєї національної ідентифікації.

Різдво 959 року Отто святкував у Франкфурті-на-Майні…

 Там, порадившись зі своїми духовними й світськими князями та радниками, поклав на ченця монастиря Святого Альбана Лібітіуса з Майнца роботу з підготовки німецької місії на Русь.

Лібітіус старанно готував її, але несподівано помер навесні 961 року.

Його наступникові довелося поспіхом переймати це важке завдання, без усебічного вишколу. На це уповноважили ченця Адельберта з Трірського монастиря святого Максиміліана. І він пішов у країну, про яку не уявляв нічого, мови якої не знав, без розуміння тих людей, яких йому належало переконувати.

Звісно, дуже скоро з'ясувалося: чоловік із Мозеля не зможе вижити на повітрі Дніпра. Число його супутників помітно рідшало через хвороби й нещасні випадки. Через рік Адельберт здався й повернувся назад, до Німеччини.

Утім, він привіз із собою всілякі відомості та досвід, який використав, виступаючи вже маґдебурзьким єпископом і тим самим залишаючись керівником слов'янської місії.

Йому в заслугу приписали те, що в Польщі й Литві поширилося католицтво.

А суперництво між двома конфесіями в Київській Русі виграла ґрецька православна церква.

Константинопольський патріарх був близько, а архієпископ маґдебурзький — далеко.

І хоча відстань пролягала однакова, але від Босфору до Києва можна доплисти кораблем, лежачи на боці й мирно посопуючи. З Маґдебурга ж треба було йти чи їхати на ослах, конях тисячу п'ятсот кілометрів… Долаючи гори, рівнини, болота, через протоки й річки.