Про небо й думки

Тієї ночі на Берлін падав сніг.

Я споглядав це повільне падіння сніжинок чужої країни.

Чомусь думалося про минулу війну. Про неможливість її уникнути. І про те, що людина — не тварина й не янгол.

Коли снігопад припинився, у небі народжувалися зорі.

— Ти, — мовив я, опустившись на край постелі й роздивляючись Машу, — могла б і каліку окрилити.

— Чим же?

— Така сильна твоя краса.

Вона потягнулася до мене. Простирадло сповзло з неї геть. І дивитися на її таке доглянуте й звабливе тіло виявлялося понад силу.

— Але я народжений у безглуздій країні, не ціную краси твоєї, вибач.

— Чому, дурненький?

— Тому, що всі мої мізки, навіть зараз, забиті, просто забиті думками про нездоланну прірву між європейським комфортом і нашою безглуздою країною. Про страшні кривди наших безкінечних революцій…

— Ну, — остовпіла Маша, — до чого тут, — вона обвела витонченим жестом півколо, — твої чортові революції? Я ж написала тобі, що люблю тебе.

— Не пиши більше, — відрізав я. — Усе одно я повернуся додому. І, найімовірніше, зап'ю. Від туги. Адже там у мене немає жодної душі, дружньої. І духу мені бракує, аби це тобі пояснити. Але там, — я кивнув головою, ніби боднув когось невидимого, — там запросто можна лягти у траву й нічого тобі не пояснювати. — Я усміхнувся, накривши своєю долонею долоню Маші. — А з тобою не хочу сперечатися. Нехай краще я один залишуся в дурнях.

— Дурник ти мій, — перехопила мою долоню Маша в міцний захват, затягуючи за собою в безодню нової битви, любовної.