Про мистецтво, ремесло й Гітлера

Бесідувати з Раницьким у затишному куточку ресторанчика виявлялося самим задоволенням.

Мені здавалося, той переродився, живучи в Німеччині, геть повністю.

Ну що я пам'ятав про наші розмови з ним у бутність молодих літ? Так, теревені про дівчат, спорт, пиятики, бійки та пишномовні мрії про щастя…

Тоді це щастя здавалося нам — вибороти свободу. Звісно, ми захоплювалися й «модними» книжками. Їх передавали з дружби та великого секрету надрукованими на машинці через п'ять копірок. Читати вже затаскані й зблідлі сторінки «Майстра і Маргарити», «Чарівної гори», «Степового вовка» виходило нелегко, проте захопливо.

Можливо, думав я тепер, сидячи на веранді «Вайнштюбе», саме звідти це проросле тепер зерно потягу до мистецтва. Бо як міг Коля Раницький, цей боксер і бешкетник, а по-харківськи — «ракло», полемізувати тепер про живопис, наприклад?

Від веранди ресторану тягнувся парк. Він уходив рядами доглянутих кленів до далекого озера. Те грало скалками сонячних виблисків у порожнечі ще безлистих гілок.

Дорогою сюди ми заговорили про виставку «Конвертований терор» у галереї GAD. Як писали газети, джерелом виставлених там робіт прислужилися перешкоди відеозображення, що нагадують картини геометричної абстракції.

Наташа й Раницький зацікавилися.

І, підхопивши мене, помчали на Фраєнвальдер-штрассе.

Час ішов до закриття, і нас ледь упустили до зали.

Усе там сяяло «магічним світлом», як вереснула одразу Наташа.

Угледівши в руках Раницького прескарту, проворний куратор, худеньке чоловіченя з клиноподібною борідкою, підметушився. Він, відрекомендувавшись герром Клобсом, владним жестом обвів простір. Там, переливаючись усім спектром, доступним людському оку, мерехтіли зображення. Вони не завмирали статично, вони ворушилися…

— Ці роботи, — пояснював бородань, — практика перенесення мистецтва абстракції на мову нових технологій. Скажімо, — конфронтація з їхніми характерними якостями.

— А що тут художнього узагалі? — не втрималася Наталя.

— З одного боку, — усміхнувся поблажливо герр Клобс, — проста програмна помилка, що створила перешкоди відеозображення. З іншого, — сприймається вона людиною як несвідома творчість машини. Тому сама по собі вже постає свідченням сучасної культури. От і представлена глядачеві в незміненому вигляді, за принципом класичного редi-мейду.

— Ага, — погодилася Наташа.

— При цьому, мадам, — куратор обдарував Наташу злісно-милим поглядом, — акцент робиться не на сумніві в ремісничих якостях художника-виконавця, а на ненавмисному збої програмних засобів. А ґенеративна анімація дозволяє варіювати складовими компонентами композиції й виводити в реальному часі незліченну кількість нових мотивів. Унікальність і неповторність у цьому разі замінюється біглими зображеннями, сконструйованими випадковим ґенератором.

— Ґенератором? — вигнула дугами свої брови Наташа. — Та ти шо!..

— Саме так! — підняв повчально два вказівні пальці герр Клобс. — Причому випадковість вибору виступає як основний елемент творчого процесу, у якому програма створює безпредметні образи…

Наслухавшись, надивившись і не дійшовши до кінця експозиції, Наташа поїхала.

Ми ж, роздивившись усе й насолодившись досхочу, вирішили випити. Тож і приїхали в «Парк-Вайнштюбе».

— Нині, — відставивши недопитий бокал, заговорив знову Раницький, — можна забути вже про тиск громіздких авторитетів Наумана та Бойса. Дуже мало захоплення викликає й колишній блиск та яскравість фарб того ж Кабакова чи Польке. Але, — він підняв палець, — ніколи не нагодувати ненаситну пресу коментарями про минулу війну.

— Однак, — заперечив я, — тоді любителі сучасного опиняться на пустельному острові.

— Ха, — пустив Раницький зморшки, — і нехай собі філософствують та теоретизують…

— Але їм нічим буде порадувати очі…

— Нісенітниця. Ніхто ще не сконав від відсутності художніх шоу.

— Так ти вважаєш виставки простим шоу?

— А чим же ще! І, зауваж, дуже амбітними. Причому незалежно від рівня майстерності художника чи цього, чорт, генератора... І що більше діаметрально протилежних відгуків у пресі викличе таке шоу, то захопливішим й інтелектуально-амбітнішим назвуть його одні, інші осиплють прокльонами й, заговоривши про провал, дадуть йому повний хід, як казав Максим Горький, у люди.

Раницький осушив свій бокал. Налив знову.

— А скажу я тобі, Саня, — ми всі багато втратили, пішовши від ремісництва.

— До чого ти хилиш?

— Ну, хіба весь цей безперервний ярмарок марнославства модного мистецтва нам не набрид? Хіба ми, усі ми, не мріємо про щось інше, гідніше за всі ці торгові й напівторгові ярлики просунутих художників, а відтепер і генараторів, якими забивають усі музеї всюди у світі? Реді-мейд…, курва.

Я знизав плечима.

— Інша річ виступали ремісники! — і Раницький мрійливо заплющив очі.

— Ну-ну, — уїдав я.