З щоденника

Прочитав у «Цайт» статтю «Чи хочуть німці вважати себе жертвами» заступника директора Німецького історичного інституту в Лондоні (виявляється, і такий існує!) професора Лотара Кеттенакера про бомбардування Третього райху англійцями.

Проводили телевізійний плебісцит. І на ньому Вінстона Черчилля обрали «найвидатнішим британцем». Черчилля удостоїли цього титулу не як переможця над нацистською Німеччиною, адже 1945 року він, зрештою, програв вибори, а як уособлення національної самосвідомості, як Джона Булла, який не захотів отримати імперію назад як літню садибу з рук континентального диктатора: поважай гідних поваги. І от тепер німецький автор ставив цього національного героя до ганебного стовпа як «підбурювача», як чи не «воєнного злочинця».

Скандал полягав у тому, що народженому після війни середньостатистичному німцю за сніданком (німцям приносять газети зранку) розповідали про жах, який наганяли Британські Військово-повітряні сили. У критиків зароджується підозра, що німці в об'єднаній Німеччині знову починають вважати себе жертвами розв'язаної ними ж самими війни…

Можливо, вони не здатні встояти перед спокусою применшити злочини Гітлера, аби отримати від історії відпущення гріхів?

Іноді в німецькій душі щось бурчить, як у будь-якому згаслому вулкані, однак погляд на історію від цього принципово не змінюється.

Повітряна війна проти Німеччини, що точилася з весни 1942 року, виявилася відповіддю не лише на здійснені до того нальоти германського люфтваффе на Варшаву, Роттердам, Лондон і Ковентрі, а й британською відповіддю на план «Барбаросса», тобто на напад Німеччини на Радянський Союз. Уже 21 червня 1941 року британський прем'єр у радіозверненні простягнув радянському народові руку допомоги. Тим самим він поставив себе в психологічну залежність від Сталіна. Бо відтоді Черчилль стикався з усе наполегливішими вимогами. Адже він обіцяв усяку допомогу, «яку нам дозволяють надати час, географія та наші ресурси».

Допомоги Сталін завжди отримував менше, ніж очікував. Мабуть, жоден британський військовий експерт не вірив, що Червона армія вистоїть у поєдинку з вермахтом. Спочатку ставили за мету продовжити війну, яку вважали вже програною, у вигляді партизанської війни. Однак Сталін вимагав від своїх нових союзників не лише танки та літаки, а й війська: бажано від 25 до 30 дивізій. Черчилль відкинув цю вимогу як «physical absurdity»…

Для Сталіна головним залишалася ефективна військова підтримка: відкриття другого фронту. Черчилль і його генерали давали зрозуміти, що це може статися вже 1942 року. Ніщо так не затьмарювало британсько-радянські взаємини, як відкладуваний, з радянського погляду, зляканими ризику британськими начальниками штабів штурм Європи. Можливо, сьогодні багато британців забули про той факт, що германський вермахт зазнав краху насамперед від дій Червоної армії. Черчилль чудово розумів, що й після Сталінграда росіянам постійно протистояли понад 150 німецьких дивізій, тоді як англо-американським з'єднанням у Північній Африці вдалося впоратися лише з десятком німецьких дивізій. У спілкуванні зі Сталіним Черчилль почувався військовим аферистом.

Для Черчилля повітряна війна над Німеччиною виступала свого роду компенсацією відсутнього другого фронту — ерзац-фронтом, з яким росіяни не могли конкурувати…

Британці намірялися завдавати ударів не лише по промислових центрах, а й по мирному населенню, аби зламати його мораль. У разі потреби із землею зрівняють кожен будинок у кожному місті.

Черчилль розпорядився повідомляти Сталіну, скільки тон королівські ВПС скинули в період між 1 липнем і 6 вересня 1942 року: 11 500 тон на Дуйсбурґ, Дюссельдорф, Саарбрюккен... Аби підготувати його до того, що той не міг розраховувати на відкриття другого фронту на півночі Франції і в 1943 році… Сталіна бомбардували телеграмами про успіхи повітряного наступу. Так, 2 березня 1943 року: «Минулої ночі королівські ВПС скинули 700 тон на Берлін. Наліт пройшов успішно. З 302 бомбардувальників ми втратили 19». Коли Сталін написав, що бомбардування Ессена, Берліна та інших міст «знаходять відгук у мільйонах сердець по всій країні», Черчилль попросив у нього дозволу передати ці наснажливі слова екіпажам британських літаків.

Черчилль боявся відкриття «другого фронту» як повторення катастрофи в битві при Ґалліполі в першій світовій війні. Граючи роль «володаря» вторгнення на континент, він прагнув уникнути ризику: спочатку треба було сконцентрувати достатню кількість американських військ і плавзасобів на півдні Англії.

А в ті літні місяці 1942–43 років радянська армія щодня втрачала по 10 000 осіб...