Про стіну

— От замислив я написати про Берлінську стіну, — почухавши потилицю, мовив Раницький, — повідомив у редакції. Вони мені: два тижні строку. Я погодився. Сів писати. А як, — він простягнув до мене руку, — як написати про стіну, не написавши про кайзера Вільгельма, про Адольфа Гітлера, Хонекера, Горбачова, про Німеччину, про коней, собак і так далі? Виходить, — він розвів руки, — книга.

— А ти пиши просто, — відгукнувся я, — тяп-ляп і готово. Зафельєтонь і баста. Бабки в портмоне.

— Здурів? Вони ж мене більше не надрукують.

— А так, книгою, тиснуть?

— І книгою ні.

— Ну…

— Бублики гну. Пішов я, брат-дядя, шкрябати помаленьку.

Він підняв угору палець:

— Злет і падіння Німеччини почну з загибелі Третього райху. Уся ефективність, — гепнув він кулаком по столу, — навіть нинішньої німецької промисловості, створювалася в нацистські часи. І зауваж, — він витріщив баньки, — ціною здоров'я та самого життя військовополонених й остарбайтерів.

Він покрутив пальцем біля скроні.

— Перекликається якось: я — Раницький із Харкова — і їхній Райх-Раницький із Вроцлавика. Нехай Марсель покрутить носом. Покуражуся й я над стариганчиким. Над цим єврейським Папою Римським німецької літератури. Послухай, як це звучить: Der jüdische Papst der Deutschen Literatur. А я як вжарю 1000 сторінок із примітками та списком використаної літератури! Хоча боюся.

— Чого?

— Ми, євреї, швидко здаємо, хоч починаємо сильно. Тут треба віру в себе плекати. Майже релігійну. А Райх-Раницький, старий Марсель таки зумів не піддатися спокусі «переробити» своє життя в роман. Отак! Викладає все, що в голову забреде з пам'яті, як низку кумедних історій, майже релігійних.

— Ти пам'ятаєш, — мовив я, — ленінське: «Релігія — опіум для народу»?

— Ну.

— Так от, Шкловський описував, як у двадцятих роках проводили опитування. Запитали вартового солдата: «Що таке опіум?» — «Знаю, — відповідає червоноармієць, — це ліки».

— Ти це до чого?

— Просто так. Аби ти, жартуючи, вирвав тексти з автоматизму звичного дня.

— Послухай, — пустив Раницький очі під лоб, — мені завжди ти здаєшся старшим за свої літа. Це від занудної твоєї начитаності. Чи в тобі життя робить зазубрини? Ти стільки пам'ятаєш старовини. Кинь, піди прогуляйся. Собор подивися.

— Мені візантійський купол плавний колючої ґотики рідніший.

— Це ще звідки?

— Софія Парнок.

— А, ця, лесбійка? І треба ж, такий непотріб!

— Але ж ти про неї знаєш!

— Мені належить. Ми з нею — однієї крові. І я читав її вірші. Є повчальні навіть.

— Ти все навчаєшся?

— Навчати можуть нас інші, вчити себе можемо тільки ми самі.

Да… Глибоку ерудицію носив в собі Раницький… Так складний культурно-історичний багаж всіх нас скопом, тягся за нами… І перли ми його в своїх душах, постійно… Навіть, контрабандою, за кордон...