Діалоги з огляду на Машу

Чоловік Маші, високолобий із залисинами інтелігент. Худий, із гострими сірими очима, міцно потиснув мені руку.

— Дуже радий, — мовив він. І відчувалося: щиро. — Манфред.

— Ви дивилися вчора? — запитав він, відступаючи на крок, даючи мені пройти до кімнати. Там стелився велетенської ширини килим. Із диким візерунком. «І де такі тчуть?» — подумав я.

— Що?

— Виступ вашого президента у нас, як його прізвище, таке для нас важке?

— Ющенко.

— О, так! Добре говорив.

— Читав добре.

— О так! — усміхнувся Манфред. — Ми помітили. Але він хвилювався. Зрозуміла річ. Не щодня.

— Та вже ж, не щодня почуєш дурість на весь світ, — мовив Раницький, який увійшов слідом за мною. — Привіт, — він махнув Манфреду.

— Чому?

— Та ти згадай, що й як він говорив. Можна подумати, що там, — він тицьнув через плече, — в Україні всі тільки те й роблять, що служать у КДБ, повійничають та бандитствують. Після того, як Ґер Фішер, наш колишній таксист, а тепер великий політик, вирік: «Не слід усіх українців, що просять візи, розглядати як кримінальників чи повій», — вдумайся, що й як сказав новоспечений український президент? З тієї ж високої трибуни! Зауваж, у Бундестазі! Не в сортирі. Не в барі. Не на площі. А сказав він те саме. Слово в слово.

— Правильно.

— А наш Колер заусміхався, як завжди: «Так-так, не всі українці кримінальники».

— А хто просив подібних промов від їхнього президента? — підняв брови Манфред.

— У тім-то й річ, що ніхто.

— Нерозумно й тяжко.

— У нас, — мовив я, — найтяжче — це свята.

— Чому? — підняла брови Маша.

— Пиятство. П'ємо до чортиків.

— Ну, брат-дядя, — відкинувся на спинку крісла Раницький, — у нас не краще. От, скажімо, хоч після карнавалу, крім важкості в печінці та шкоди для нирок, згадати нічого. Усе проходить добре. Gut abgelaufen, як кажуть німці.

— І тільки?

— Венеричні захворювання проявлять себе пізніше, — усміхнувся він, — до тижня строку.

Я подивився на Машу.

Та мовчки попивала пиво.

«Гарна», — подумал я.

І теж став пити.

— Існують типи, — сказав Раницький, — які в будь-якій системі мов риба у воді. Їм байдуже капіталізм, соціалізм, демократія чи диктатура за вікном їхнього будинку. Такий, скажу тобі, тип пройде всюди. Я сподіваюся, що в Україні з приходом нової банди все зміниться, на краще. Ти сам-то, — підморгнув він мені, — помаранчевий чи блакитний?

— Останнім не можу бути, а першим не бажаю.

— Та ну?

— Я, старий, за стабільність. І проти всіляких революцій.

— Гляди, аби вони, — він тицьнув пальцем за спину, — тобі голову не відкрутили.

— От бачиш, — усміхнувся я знехотя, — а у вас тут навіть кулькові ручки помаранчеві випустили, й уряд, кажуть, прийшов на засідання з апельсинами.

— Наш уряд наперед знає, кого шанувати.

— А я всіх мало шаную.

Маша подивилася на мене довгим поглядом. Уся — пристрасть і суворість. Очі її, здавалося, косили. «Від випивки», — подумав я.

— Ти знаєш, — Раницький підвівся, заходив по кімнаті, не лишаючи, втім, келиха, — хочу написати невелику, але щільну річ. Уже й назву вигадав. «Собаче життя». От послухай. Поки я п'яний, я можу. А потім раптом передумаю…