65. Нижній перехід

Напад стався того дня, коли Наталя нарешті виїхала з Січі на цивільну верф. Після обмежень між громадами там працювали неповними змінами. Командирка флоту хотіла почути робітників без посередників, а наслідна принцеса не могла дозволити, щоб її бачили тільки під охороною кам’яних стін.

Марко потрапив на верф у складі технічної групи. Його завданням було звірити порядок приймання земних приладів із місцевими процедурами; до охорони він не мав стосунку. Осавул Хмурий особисто пояснив, якими переходами можна користуватися, і попросив не відставати.

Наталя зупинялася біля кожної робочої бригади. Марко ішов позаду, слухаючи, як змінюється її мова: з офіцерами вона говорила про чергування, з майстрами — про час і матеріали, з дружиною пораненого пілота — тихіше, майже без службових слів. Йому подобалося її обличчя, коли вона слухала й не поспішала відповідати. Він помітив це в собі й повернувся до планшета.

У нижньому переході з’явилася бригада евакуаційного обслуговування. Один працівник котив невелику платформу, інший тримав переносний щит. На його лівій руці рукавичка дивно заламувалася біля великого пальця.

Марко підвів голову.

— Другу через цей рукав, — сказав працівник напарникові.

Голос був молодший із тих двох. Інспектор не встиг подумати, чи впізнавання надійне. Першою ознакою небезпеки стало інше: людина зі щитом дивилася не на обладнання, а на охоронця за спиною Наталі, і права рука рухалася під куртку.

Марко крикнув осавулові й ударив по аварійному вимикачу транспортної доріжки. Платформа смикнулася, працівник утратив рівновагу. Постріл пішов у край поручня. Наталя встигла обернутися, але стояла просто перед відкритим відгалуженням.

Інспектор схопив її за пояс і потягнув униз, за масивну опору. Вона вдарила його ліктем — не впізнала руку, що хапала ззаду, — й тільки тоді побачила людей зі зброєю. Марко відчув гострий біль під ребрами, а слідом гарячий удар у плече. Він не одразу зрозумів, що другий біль не від неї.

Осавул Хмурий уже прикривав прохід. Охоронець біля сходів упав, але встиг затягнути за собою техніка. Наталя притиснула Марка до опори, витягнула його руку з-під себе й коротко наказала не рухатися.

— Я не з вашої охорони, — видихнув він, сам не знаючи, навіщо це сказав.

— Помітила. Лежіть.

Вона передала через браслет наказ перекрити причали. Голос командирки не тремтів. Нападник із пошкодженою рукою кинувся до службового рукава; його напарник намагався відтягнути переносний щит, за яким лежав заряд. Осавул не дав йому підійти вдруге.

Далі Марко бачив уривками. Чужий черевик біля обличчя, кров на світлому рукаві Наталі, хоча поранений був він, глухий стукіт дверей. Потім її голос, ближчий:

— Дивіться на мене. Лікар уже йде.

Йому хотілося сказати щось розумне, але він тільки попросив не загубити нападника з лівою рукою.

Прокинувся Марко у медичному відсіку. Плече було зафіксоване, у роті стояв металевий присмак. Біля ліжка сидів полковник Богун із планшетом.

— Він живий, — сказав полковник. — Нам пощастило, що охорона розуміла, кого брати. Розповісте, що саме впізнали, коли лікар дозволить.

— Наталя?

— Її високість не поранена. Один охоронець тяжко. Двоє працівників легко. Не намагайтеся зараз встати.

Наталя прийшла ввечері. Без парадного мундира, з мокрим після душу волоссям. Марко уперше побачив її настільки втомленою, що вона не приховувала цього від гостя.

— Дякую, — сказала вона.

Він кивнув, відчуваючи, як незручно лежати перед людиною, яка стоїть і не знає, куди подіти руки.

— Я вас ударила.

— Було б дивно, якби ви дозволяли кожному незнайомцеві тягати себе за пояс.

Вона ледь усміхнулася, але одразу посерйознішала.

— Мене запитуватимуть, чому саме ви впізнали нападника.

— Запитуйте. Запис зроблений до смерті вашого батька. Я не змінював свідчень.

— Знаю. Це важливо.

Наталя посиділа недовго. Не пообіцяла йому доступу, не назвала другом. Біля дверей повернулася й попросила лікаря повідомити їй, якщо стан зміниться.

Наступного ранку осавул Хмурий приніс Маркові нову куртку замість розрізаної.

— Рукав доведеться перешити, — сказав він. — І надалі спочатку кричіть. Потім кидайтеся.

— Я кричав.

— Надто тихо.

Осавул поклав куртку на стілець. Марко зрозумів, що це не докір за минуле. Начальник охорони вперше допускав, що для них може існувати спільне «надалі».