62. Ті, кого нема кому забрати

Поховальне крило закрили для відвідувачів через несправний контур підтримання середовища. У звичайний час його полагодили б за кілька годин. Тепер потрібний фахівець супроводжував аварійний вантаж, запасний блок лежав на судні із затриманим страхуванням, а тимчасову установку вже віддали медичній службі.

Архіварій Тупак не сперечався з медичним пріоритетом. Він приніс до Ради торгових домів інший перелік: що саме можна перенести без шкоди, які місткості потребують постійного режиму й скільки часу лишається. У графі наслідків написав просто: незворотна втрата матеріалу.

Представник одного з домів запитав, чи йдеться про людські останки.

— Ні, — відповів хранитель. — Про тих, кому ми зобов’язалися зберегти спокій.

— Я не применшую. Просто зараз у нас живі люди…

Тупак підняв руку, але не для того, щоб змусити його замовкнути. Йому знадобилася мить, аби відповісти без гніву.

— Живі люди дали це зобов’язання. Воно ніколи не мало бути зручним лише в дні, коли всього вистачає.

Голова Ради попросила визначити мінімальну допомогу. Виявилося, потрібні не великі кошти, а кілька техніків, транспорт і дозвіл тимчасово використати одну з порожніх культурних зал. Проти останнього виступила організація, яка вже забронювала там виставку про Землю.

— Відкриття оголошено. Приїдуть гості.

Сива голова Ради зняла окуляри.

— Гостям доведеться пояснити, чому їхня зала зайнята. Це, можливо, буде корисніше за виставку.

Капітан Кассіан дізнався про перенесення, коли прийшов із Ешлі переглянути переклади підписів. Вони мали допомогти не видати припущення про земне походження окремих речей за встановлений факт. Біля входу стояли транспортні опори, а працівники розстилали захисне покриття поверх декоративної підлоги.

Тупак перепросив за скасовану зустріч. Капітан запитав, чи їм потрібна допомога. Хранитель подивився на його руки, потім на футляр із матеріалами.

— Переносити місткості вам не дозволять. Але можна перевіряти позначки. Їх не можна переплутати.

Ешлі вже поклала свій пристрій на вільний стіл. Вона попросила показати порядок двом незалежним читачам: одному, який знає місцеву систему, й іншому, який звіряє тільки незмінні знаки. Тупак погодився. У простій пропозиції офіцерки зв’язку було більше поваги, ніж у поспішних запевненнях, що вони все зрозуміли.

Перша місткість виявилася невеликою. Усередині, за кількома шарами захисту, зберігали рештки істоти, будови якої капітан не міг навіть уявити повністю. Поряд лежали особисті речі: тонкі пластини, вузлувата рамка, предмет із м’якою поверхнею, що міг бути знаряддям або прикрасою. Архіварій не підказував там, де не знав.

— У земних музеях теж багато підписів із «імовірно», — сказав капітан.

— У нас їх колись прибирали, щоб не здаватися невігласами. Потім довелося повертати. Предмети не стали зрозумілішими від упевненого голосу.

До зали прийшли школярі. Їхню екскурсію не встигли скасувати, і вчителька хотіла забрати дітей, але Тупак дозволив лишитися біля огорожі. Пояснив, що сьогодні вони побачать не виставку, а роботу зі збереження.

Людська дівчинка запитала, де планета цих істот. Архіварій показав відомий сектор і окремо — межу точності старих записів. Ррейнський хлопчик поцікавився, чи можна знайти їхніх родичів.

— Можливо, ми просто не знаємо про них достатньо, — сказав Тупак. — Але підтверджених живих громад цього народу немає.

— Тоді чому тут стільки місця? — спитала інша дитина. — Вони ж не прийдуть.

Капітан Кассіан перестав перегортати список. Він бачив, як учителька вже готується зробити зауваження, але хранитель випередив її.

— Саме тому, що не прийдуть і не попросять самі.

Дівчинка подумала, потім запитала, чи може допомогти розкладати порожні підставки. Їй дозволили під наглядом. За кілька хвилин до роботи долучилися інші, і в тимчасовій залі стало тісно від дуже обережних маленьких помічників.

Ешлі працювала поруч із ссаввським техніком. Його живий одяг довелося закрити захисною накидкою, щоб не змінювати середовище біля відкритих сервісних вузлів. Він погано чув її крізь покриття й щоразу нахиляв голову. Офіцерка почала показувати номер пальцями, а він повторював його перед дією. Ця проста домовленість швидко зробила роботу легшою.

Під вечір принесли їжу. Тупак відмовлявся відійти від останньої місткості, доки капітан не пообіцяв залишитися біля списку. Хранитель узяв чашу, зробив кілька ковтків і раптом сказав, що вперше за багато днів не думав про дозволи на двері старого складу.

— Може, це й добре, — відповів капітан. — До них повернемося, коли буде що перевіряти.

— Я боюся, що ми самі зробимо зі старих речей ворога. Вони залишилися без господарів. Тепер усе, чого не розуміємо, здається чужим наміром.

Капітан кивнув. Він не став запевняти, що наміру немає. Так само не став називати підозру мудрістю.

Наступного дня виставка про Землю відкрилася в меншій залі. Біля входу повісили пояснення про тимчасове переміщення поховального крила. Представник культурної організації спершу обурювався, що це псує урочистість. Потім побачив, скільки відвідувачів зупиняються прочитати повідомлення, і замовк.

Тупак відмовився перетворювати допомогу землянина на центральну історію дня. У звіті перелічили всіх працівників, школи та служби, що взяли участь. Капітанові Кассіану та Ешлі це сподобалося.

Коли контур полагодили й місткості повернули на місце, на підлозі культурної зали лишилася подряпина від транспортної опори. Голова Ради дозволила ремонт. Тупак додав до опису відсіку дату перенесення, імена учасників і місце тимчасового зберігання. Ремонтник дочекався підтвердження запису й тільки тоді закрив пошкоджену ділянку.